Хоч сильно кричав старий Шкінда, його не дослухали. Гамір заглушив його слова. Уже всі говорили один поперед іншого. Почали один одного перебивати.
Виступало щораз більше порадників. Один радив нічого не робити, чекати, не шукати собі біди, бо сама прийде. А інший казав, що коли посіпаки вернуться, то треба буде покидати хати з усім майном, із худобою і так усім гірським родом перебратися на схід сонця, до рахманської землі. Бо ці рахмани такі самі, як ми, гірські християни. А ще інший казав, що турецький, туманський цісар – це також сусід, а турки – то також давні побратими, вояки, вже тут були, треба про них пам’ятати.
Розлементувалося ґаздівське товариство. Якийсь дуже старий верховий дідуган радив так:
– То би найліпше десь того короля, чи як, що давно був, аби відшукати… Піти під старопанський лад… Хай буде, як колись. Називався король, а голова нікого не боліла про нього…
Геть віддалилися від ради, якої хотів Дмитро, не могли домовитися, почали один одного ображати.
– Ти з твоїм королем, дурна твоя голова, королем панщини. Лежить він той король у паках і коморах між старим непотребом.
– А ти з твоїм турком. Та він до кінського хвоста молиться, неділю святу за ніщо має. Сечею кінською вмивається і дітей сечею хрестить замість води свяченої, – образився дідуган.
– Що? Але ж козаки туманські! Най сам Дмитро засвідчить, що козаки туманські, під опікою головного турка, самого цісаря туманського…
– А ти стільки знаєш про світ, кілок спорохнілий, як твої бики. Годуєш їх досить, а вірменам даєш за пів- дарма.
– Даю за дармо? Бо я християнин, оцінюю, як знаю. А ти зате, мудрий, зарібок маєш із жінки немалий. Бо не задармо вірменам дає… Грубі таляри торгує. Ой, торгує, курва вірменська, визванка, – з ядучою насолодою дзявкав ображений дідочок.
Діди вже бралися до бардок, а це не годиться біля церкви. Видно, однак, свобода, як добре вино, і в цих старих головах почала грати й шуміти.
– Отак, – казав Андрійко, – відразу зробилася справдешня політика: почалося від цісаря, а – мій Ти Боже – скінчилося на курвах.
Глядачі, яким подобалося покепкувати та посміятися, раді були подивитися на дідів, немов на бійку обскубаних когутів, а інші підводилися й, нічого не кажучи, з німою погордою відверталися, бачачи, на що перетворюється рада в церковному саду.
Дмитрик не збирався терпіти колотнечі та бійки недолугих дідів коло церкви у такий важливий момент. Покликав Осьвєнцімського і Лизуна, зібрав своє заприсягнуте братство. Мовив різко:
– Ви мені тут потрібні, браття! Як тільки почнуть сваритися тут коло церкви, під час нашої ради, діди чи не діди, хоч би на хвильку, відразу спиняйте і скалушем кожного в’яжіть по-мандаторськи, чи побратим, чи розпобратим.
Двадцять грізних Дмитрових товаришів прискочили до дідів. Барди в руках цих хлопців – які, хто знає, може, не одному зробили кінець швидкий, хоч і нелегкий, – блиснули над дідівськими головами.
Той сухенький дідок, хоч і церковний брат, раптом зблід, затремтів, як осичина, і покірно склав тремтячі руки. А отой премудрий, що вихваляв турків, просто зігнувся ледь не до землі, смішно присів, заслоняючи голову, ніби вже чекав на удари.
Проте усім було не до сміху. Важко, похмуро, як перед бурею, зробилося серед ґаздівського натовпу, і тихо, як під час свячення води. Можливо, в ту мить багато хто був не зовсім переконаний, чи під проводом Дмитра пануватиме закон, чи свавільне насильство. І хто її знає, яка то та їхня свобода юнацька. Не було цісарських урядів, ані пушкарів для противаги… Хоч би бозна-що сталося, не було до кого піти зі скаргою… Не залишалося навіть для думки такої втіхи, ані погрози для беззаконня.
Дмитрик лиш підняв руку, і товариші відступили. Поволі розійшлися.
Шеребурєк кивав головою, підтакував, а Бельмега задоволено посміхався.
ebooksa