Як соколи, кружать новиночки – грізні вісті, що йому тепер якісь французи надто допікають. Хто знає: може, це рука Божа у тім, за тих посіпак. Бачите!
А по-нашому не помста, а честь є найперша у Бога і в людей. Цісар – гоноровий ґазда, і ми ґазди гонорові. Єднаймося! Я маю вказівку про старі скельні комори, де золота є досить. Занесу йому плату за наш край. То йому тепер придасться. Аби нас назавжди звільнив від посіпак! Аби сам тільки в побратимстві й доброті, як сусід над ґаздами, ґаздував. Аби – як буде потреба – сам нас по-батьківськи розсудив. А нам нехай залишить правду старовіку – стару свободу!
Тож радьтеся добре, думайте міцно, ви, славне ґаздівське товариство. Радьтеся про послів. Радьтеся, кого відправити зі мною. І чи даєте згоду на те, що я вам сказав.
Мовчки, без слова, без єдиного звуку слухав увесь такий різнобарвний, такий різнорідний натовп. Усі, зосереджені, завмерли в повазі. Отак, як кожен сидів на могилці, на гробі чи на цвинтарному камені, чи стояв, спершись на дерево або на дзвіницю, так і залишався нерухомий. Коли Дмитро закінчив промову, довкола запала цілковита тиша. Якийсь час ніхто не озивався.
Врешті з натовпу вибрався Шеребурєк, прозваний Медвежієм, величезний старець, кудлатий, як посивілий ведмідь, та й рухався так, як ведмідь. Не говорив, а радше гримів, а люди відступали набік, ніби побоюючись, щоб він когось не оглушив криком.
Ось що вигукував Шеребурєк з Дідушкової Річки:
– Красний ти хлопчина, Дмитрику, – чи там пане ватажку – сонечкові втіха! Хто ж тебе не знає? Як Юрійко святий, із мечем женеш за посіпаками. То правда. Але воно не так, як ти тепер говорив, синку, ой, ні. Не було тут колись цісаря. Тільки там на угорському боці його мали. Бо його впустили. Так. А тепер, раз вітром видуло ту гайдуцьку полову, раз злякалися нас, то нема чого мандрувати до тої Відні! Нагадувати про себе. Лізти їм ув очі. І тільки їм показувати дорогу назад. Ти лиш тут пильнуй, дитинко, аби знов не налізли, як свині до городу. Отак-от.
Потроху став ширитися гомін.
Тепер уже й інші хотіли виступити з промовою. Немолодий, поважний, чорний і сухорлявий ґазда Бельмега з Устерик радив інакше. Він був у війську, бував у світі. Говорив так, наче відкривав якусь таємницю, тихо, але виразно:
– Ой, бачу! Сумна доля твоя, пане юначку. Гадаєш, що справді дійдеш до цісаря, до німецького? Там і до капітана добитися не можна, ледве до вахмайстра. Наставили вони собі тих чинів, тих гонорів німецьких надутих, як вориння до хмар. Ану, вилізь тепер на то. Не приступити. Направду тебе шкода, пишний головський Василюковий юначку. Ноги тобі повитягають, боки припечуть, а кучері собі у фурдизі запаршивиш. Гонор твій щезне, зів’яне, як цвіт під снігом.
Нема тут іншої ради, як іти до білого царя. Бо ж він нашої віри, руської. Але до нього не можна отак валити з гуком і шумом по-юнацьки, як ваш звичай. То православний цар. Треба, аби старі люди пішли, бороди запустили, вбралися в довгі каптани, ніби апостольські ризи. І там на колінах просили допомоги, плакали. Інакше вернуться мандатори. Усім нам будуть кості ламати, тіло припікати.
– То неправда, він не є православний цар, то наш пан цісар є апостольський, християнський, – перервав Милобожин, старий і сивий ґазда, дяк із Рожна, з-над Нижньої Ріки.
І які то одної віри? Вони нас ганьблять, кажуть, що ми уніати, це означає: невизначені, ніякі. А то вони самі ніякі, жалюгідні, принижені. Людьми там торгують, як баранами.
І най там собі плачуть добровільно у жидівських лапсердаках, на колінах перед своїм царем! З нас жодна біда сліз не витисне, бо ми юнаки, справжні християни.
З гордістю бив себе у груди старець Милобожин. Поглядав із погордою навколо, наче перед ним сама московська віра.
Шкінди перешіптувалися. З-поміж них вийшов стрий батька Оленки, худорлявий, гнучкий, як струна, чорноокий і сивий.
Раптом він загорлав:
– Гов! Люди! Падаю! Чи я п’яний, чи він і мене вже зачарував? Зараз трісну! Тримайте мене! – волав він, і майже всі потроху сміялися.
Шкінда кричав далі:
– Хто ж то годен зрозуміти? Стільки років воювати з цісарем, і тепер, коли все наше, отаке… Звідки тобі то до голови запало? Хочеш гонорів? Ну, що тут скажеш? Будь сам цісарем чи якою бідою! Старшуй тут, будь князем, але не пхай нас у нові нещастя! В такий момент – на доли, браття! На двори, на міста! Повчити панків, набрати добра на цілі літа, на запас, на злі часи. Усе в них відібрати! То буде єднання!
ebooksa