– Якщо так, то давай нам, князю-юначку, владні накази. Що робити? Хто має йти з тобою послами? Я вже тобі не перечу. Ти сам знаєш найліпше.
Дмитрик наказав вибирати послів. Вирішив, що досить буде двадцятьох. Хай присутні тут роди та громади погодяться та постановлять.
Стали вибирати. Спочатку кожен другий хотів іти до цісаря. Сам себе вибирав. І ще просив побратима про голос. Мало хто отримав два голоси, бо другий теж хотів передовсім себе самого посилати до цісаря. Почали скликати роди. Декого відкидали, щоб вибирати від громади, чи то ґміни. Кожна групка галасувала і тихо гомоніла. Сміялися, просили один одного, жартома правувалися та переконували, то обіцяли один одному подарунки, то шепотіли по кутах, немов не знати які таємниці один одному звіряли. Вже настав полудень, коли вибрали понад сотню послів. А тут ще й баби почали вимагати, щоб іти до цісаря.
– Чи тут татарська неволя, чи турецька віра в нас? Щоби челядинські голови не мали права, навіть до цісаря не могли йти!
Лише Шкіндів рід не вибрав посла. Їхнього стрия не послухали, і вони не слухалися.
Шкінди зібралися десь у куті цвинтаря. Там Оленка промовила до них кілька слів. Покивали головами, пошепотіли щось між собою, а потім мовчки сиділи на узбіччі. Чоловіки курили файки і недбало поглядали на решту натовпу. Оленка, дуже пишно вбрана, сиділа незворушна, холодна. До Шкіндів ніхто не підходив. Дмитро все це бачив, але не звертав уваги.
Баби, молодички й дівчата оточили Дмитра, почали його просити:
– Пане ватажку, Дмитрику солоденький, князику пишний та ґречний, возьміть нас до тої Відні, не відмовте!
Баби взагалі не думали вибирати, лиш кожна сама відразу хотіла їхати з Дмитром просто до Відні цісарської. Але так багато їх стовпилося коло Дмитра, що самі вже почали сміятися.
Дмитро мав усе вирішити справедливо. І так було забагато послів. Він розумів, що конче треба було зменшити число вибраних.
Сказав так:
– До пана цісаря мусить піти саме юнацтво! Чи молодий, чи старий – не в тому річ. Бо пам’ятайте! Які війська, яке командування, яких панських вояків, яку зброю має пан цісар, він, що над усіма християнами ґаздує. І від нас такий люд мусить піти, щоби блиснув в очі цісареві. Може там і таке статися, що якийсь губернатор або інший уряд десь у куті притулиться. Конче потрібно, аби йому нагнало страху під саму печінку, аби мороз йому скував серце і яйця, коли побачить наш почет. Тому наказую: кожен з обранців нехай кидає барду. І хто щонайменше три рази поспіль, кидаючи в одну з тих вільх, отам за Річкою, зітне гілку, той піде до цісаря. А ще мусить прибути пишним конем. А хто з трьох разів хоч раз схибить – не піде. І жінкам не бороню: най кидають барди. Нехай побачить пан цісар, який то наш гірський рід. Нехай затрясуть литками цісарські служки. Нехай не одного і від баби страх пройме мурашками, ніби дрібненьким шротом!
Баби побачили, що їм нема на що сподіватися. А Дмитро, щойно це договорив, показав вільхове дерево за Річкою, взяв бартку – мідну, гостру, але зґрабну й оздоблену, махнув для проби і кинув. Засвистала бартка, і гілка вмить відлетіла з дерева. Кілька молодих хлопців кинулося за Річку, щоби подати бартку ватажкові. Так він поцілив тричі. Після нього кидав Куділь. Узяв кілька барток під пахву, витягав їх по черзі й блискавично кидав одну за другою, щоразу відрубуючи гілку. Кидав так довго, поки не викидав усі бартки. Ані разу не схибив.
Гомін подиву й захоплення пролетів церковним подвір’ям. Наступними кидали Лизун, Булига та інші Василюкові юнаки. Тільки пан Осьвєнцімський не кидав сокирою. Йому взагалі не хотілося їхати до Відня. Інші присутні на цвинтарі бачили, що важко мірятися з Василюковим юнацтвом.
Зі старих ґаздів пішов змагатися Шеребурєк. Кинув кожух на землю, поправив пояс і витягнув із-за пояса стару сталеву бартку, вищерблену, з сукуватим древцем, пописаним карбами, посіченим і потертим, бартку величезну і таку ж незґрабну, як сам Шеребурєк, аж сміх розлігся серед присутніх. Шеребурєк також посміхався. Рухався повільно і човгав, наче ведмідь. Розмахнувся. Як завила в повітрі барда, то немало бабів із тих, що товпилися коло Дмитра, повтікало від Шеребурєка. Вибухнув ще голосніший сміх. А та барда не тільки відрубала грубу гілку, а ще й зрубала в польоті якесь деревце. Кидав так три рази. Вже й він був послом. Важко дихаючи, задоволено посміхаючись, Шеребурєк закладав славетну барду за пояс і, човгаючи ногами, пішов одягати кожух. Хтось із молодих глузував із нього:
– Шеребурєку! Нема чого мандрувати до тої Відні. Лиш тут пильнуй! Стань собі на Буковці та й кидай звідти тою бардою на Косів. Усіх мандаторів винищиш!
Шеребурєк не відповідав. Поглядав лукаво скоса, злегка посміхався та підкручував вуса.
Бельмега, хоч недавно горланив за іншого цісаря, теж вийшов із бардою. Бельмега був високий, худий, з довгою головою, ступав поважно, дивився строго. Цілився довго, кинув акуратно. Заледве долетіла барда, здавалося, ледве доторкнулася до гілки, але була дуже гостра – то й зрізала її. Після кожного кидка Бельмега відпочивав. І знову так само готувався до кидка, знову ретельно кидав. Вже й він був послом. Уже ніхто не заперечував. Можна було розійтися по хатах на храмову гостину. І тут із гурту Шкіндів підвелася Оленка. Випростана, йшла рвучко.
– Подайте мені бартку, – промовила стиха.
Як заведено між вільними людьми, ніхто не мав охоти прислужуватися дівчині, хоча чули, що Дмитро послав до неї сватів. Оленка підвела голову, подивилася довкола гостро й виклично. І якось мимовільно кілька чоловіків (і старі, й молоді) подали їй свої бартки. Оленка ні на кого не глянула, лиш уважно оглядала бартки. Було тихо. З цікавості всі підійшли ближче і скупчилися навколо Оленки. Оленка вибрала мідну, не дуже важку бартку, з гладким не надто грубим округлим древком. Обхопила древко маленькою долонею. Тихо сказала:
ebooksa