Шеребурєк шпетив сварливих дідів:
– Що ж ти причалапав один з другим, грибе спорохнілий, вивітрити перед світом свій застарілий сморід, що його зимою в коморі до бербениці наскладав. Ану тихо! Нехай Дмитро говорить сам! Його право.
– Правильно! – закричали з усіх сторін.
Бельмега говорив повільно і з задоволенням:
– Ось так і треба. Так має бути. Не лише цих тут відразу пов’язати, багато ще таких знайдеться. А якщо будуть опиратися, то добре було б комусь і язик відразу обрубати чи бодай вуха повідрізати! Свобода – то великий скарб, скарб таємний, хто знає, де його шукати. А порядок – то придатний товар, але дорогий, коштує своє. Як покажеш силу, добре їх навчиш, то будеш мати владу ліпшу, ніж мандатори. Без погрози нічого не буває на світі.
Знову стало тихо, тільки води грали.
Дмитро задумався:
– Ну що ж, діди! Раз ви такі завзяті, вибирайте, яку смерть хочете. Вода, топір, рушниця – га?
Діди стояли, занімівши і згорбившись…
– А може, вони воліють ще трохи пожити, по доброті побратимувати? Цілуйтеся, діди! – сказав поважно Дмитро.
Люди, почувши це, переглянулися, засвітилися посмішки. Той крекнув, інший полегшено чхнув, ще хтось уже сміявся. Весело й погідно стало, всі сміялися з закукурічених дідів, жартували, бажали здоров’я Дмитрові, кричали:
– Хай тільки сам Дмитро говорить, він знає, що робити. Його слухаймо!
І діди, хоч не хоч, сміялися, цілувалися…
– Пане ватажку, – звернувся ґречно Бельмега. – Це ясно, що нема що перечити. Одне має бути доконечно: щоби було кого слухати, мусить бути особа. Як колись, дуже давно бувало. Тому-то й кажу: Брати, громади! Мудро сказав той старий свояк головський. І я так кажу. Всі як один, без зайвого слова зробіть, що скажу. Виберім Дмитра з Василюкового роду нашим вільним князем, гірським, християнським. Так було колись. Що князь, то князь, а ніякий не підданий. До якого цісаря чи короля прийде, буде мати слово та гідність. І наша честь у тому буде. Хто про свою честь дбає, того й чужі шанують.
– Мудрий ти, Ілеюковий синку, славно кажеш. Многая літа! Слава нашому князю! – загримів Шеребурєк.
– Дай йому, Боже, здоров’ячка і ґаздування. Живи, князю головський, старшуй вільно і гонорово над гоноровим народом, – кричали з натовпу.
– Хай буде відтепер нашим вільним князем, – погодилися всі.
Старий Штефанко, посміхаючись, підійшов до Дмитра, ніжно дивився на нього і гладив по волоссю. Тоді майже всі почали стріляти довкола Дмитра з пістолетів, аж густий дим укрив церковне подвір’я. Обізвалися тут і там флояри, самограйки почали гудіти й щедро розсипати милі та радісні звуки, наче хтось сипав червоні й білі монети. Усе зарухалося. Спочатку ґаздівське товариство трохи погаласувало, але потім розійшлося в різні боки і знову заспокоїлося. Поставали купками, розмовляли, люди з віддалених околиць знайомилися. Рівний та лагідний гомін розмов віяв на цвинтарному дворі. Так спокійно і весело стало, як оповесні на полонині, коли бучки починають світитися, мов усміхаються, тихенько шелестять, а поміж буковинок непорушні явори, ніби горді ватажки, густо вкриваються буйною зеленню.
Багато хто знову повертався до громади, знову тіснилися навколо Дмитра, потискали йому руки, легенько торкалися до нього. Старші обнімали Штефанка, цілували один одного в руки. Знову розходилися й кружляли по цвинтарі. Молоді піднімали бартки, погрожували ними у бік Кут, погрожували й у напрямку панської садиби. Так, коли на сонний і виснажений холодом бджолиний рій упаде сонячний промінь – відразу починає дзижчати то одна, то інша бджілка, згодом їй несміливо відповідає бджолиний хор – і знову то одна, то друга найвідважніша загуде, розспівається, і щораз голосніше вторує, грає хор, щораз упевненіше літають, кружляють і грозяться, пронизливим голосом подаючи бойовий клич, охоронці вулика, шукаючи, кого б ужалити; аж цілий рій розбуяниться, кружляє, вирує і гуде, але щоразу кожна бджілка повертається до матінки, щоб принести їй трохи сонячного тепла, щоб побачити, чи добре їй ведеться, щоби вдихнути якусь пилинку з її сили, запах її плідності.
Шеребурєк перекричав усіх:
ebooksa