– Я кидаю в оті вільхи, отам далі, – вказала пальцем на вільху, яка росла ще далі, ніж та, у яку кидали перед цим. Ще більша цікавість охопила людей.
Як же ж уміла кидати бартку Оленка! Як гідно, зграбно і спритно кидала! Ніби їй музика грала, ніби брала розгін до танцю! Кидаючи, легко ступила вперед, а другу ногу зігнула в коліні, піднявши її в повітрі. Защебетала бартка, заспівала своєї, блиснула над другою вільхою. Тонка гілка впала.
– Гарно, гарно! – гуділо товариство. – Дай Боже здоров’ячка Оленці Дмитровій, князевій!
Оленка нахмурила брови, зморщила чоло. Її лице набуло яструбиного виразу. Тим часом підлітки побігли принести бартку, яка застрягла у вільсі. Оленка взяла бартку, підняла її. Подивилася довкола, мов із погрозою. Не один спокійний головський чоловік, що добре знав це зілля, зітхнув стиха:
– Господи! Та несамовита знову щось попсує.
Усі стихли, самі не знали чому. Дехто відійшов убік. Оленка кидала знову. Але, видно, не була надто сильна, бо втомило її це метання; почервоніла, а потім зблідла. Коли вдало кинула втретє, ніхто не обізвався. Усі чекали, розмовляли собі, начебто байдуже. Оленка казала подати їй бартку ще раз, сперлася на неї. Промовила різким, ніби хлоп’ячим голосом.
– Ви що собі гадаєте, ґаздівське товариство, що я хочу волоктися до якоїсь Відні, до якогось діда, якого вони там цісарем називають? Не дочекаєтеся! Я кажу тут тепер при людях Дмитрові: слухай, «князю», чи ж ти зайда якийсь, аби туди валандатися? Тебе тут вибрали; це так, це справедливо. Але чи ж ти або хтось із нас вибирав собі колись якогось панського діда – цісарем? І пощо нам, родовим ґаздам, та їхньому вільному князеві пхатися туди, куди нас ніхто не просить. Не дивина, якщо вас звідти цісарські шарапатки й халамидники батогами поженуть через гори.
Якби якийсь хмаровий чаклун облив усіх окропом із хмар, було б, мабуть, менше здивування і збентеження. Чи соромитися, чи сміятися, чи просто втікати – ніхто не знав: що це дівчина так топче в болото честь ватажка, вибраного на князя! Навіть давні товариші Дмитра трохи оторопіли. Лише Куділь стояв непорушно біля Дмитра. На Дмитровому обличчі не видно було зніяковілості. Він відповів відразу, жваво, але без злості:
– Доводиться мені шкодувати, ґазди, що я згідно зі свобідною правдою старовіку дозволив жінкам брати голос. Втручатися до свобідної ради, до посольства. Свобода є, але нині не такі жінки, як давніше, що вміли слухати під час ради, а в битві рубати напасників та воювати. Нині язиком рубають, зі своїми побратимами готові битися, як ота дівка. Не турбуйтесь. Послав я сватів до цієї дівчини, але стільки вона має до ради вояцької й посольської, як та плиска, що там над водою цвірінькає і хвостиком грозить.
Поволі почали шуміти, навіть трохи сміятися і жартувати. А Шкінди, дивлячись похмуро й грізно, скупчилися довкола Оленки. Оленка дивилася на Дмитра, топір підняла так, ніби хотіла кинути в нього. Замість того рубонула словами:
– Утікай звідси, князю, до Відні! Ховайся під крила того обскубаного старого ґотура, що дві голови має, а обидві діряві. Якщо такі чоловіки в цьому краї, якщо такий сам князь вибраний, то, як прийдуть посіпаки, хіба я сама одна проти них стану на Буковці чи тут на Просічному. Побачимо, хто вміє воювати.
Уже не могла стриматися.
Жбурнула йому бартку під ноги так, що розітнула Дмитрові постіл.
– Маєш твоє сватання! Під ноги тобі його кидаю!
– Досить балагану! – гнівно крикнув Дмитро. – Ідіть звідси, Шкінди, бо зараз вас зв’яжемо! До ранку тут залишитеся на посміховисько!
Тоді підбігли пан Осьвєнцімський, усі Василюкові юнаки та багато ясенівської молоді. Оточили колом і затиснули Шкіндів. Палаючими очима, грізно, дехто з люттю, дивилися одні на одних. Уже почали штовхатися, виривати з рук топори, стали шарпати один одного, врешті й рубатися. Бартки покуштували вільхових соків і тепер, як то на храмі, захотіли й крові наточити. Клим зійшовся зі старим стриєм батька Оленки, а Лизун з її вуйком. Навіть восьмирічний малий, брат Оленки, у тій штовханині гатив когось барткою по кожусі. Старий високий Шкінда вправно боронився, трохи сам дістав, проте відбивав удари, але вуйко Оленки, коли відбив удар Лизуна, насів на нього надто сильно, висунувшись уперед. Тоді Лизун гримнув його по голові. Той би вже там і лишився, але бартка зісковзнула по високому капелюсі й, опускаючись, легко перетяла вуйкові лице. Потекла кров, той упав зімлілий. Тепер усі Шкінди разом з Оленкою налягли на Лизуна, а Клима так затиснули в тижбі, що він не міг ні вибратися, ні нанести удар. Лизун відмахувався на всі боки. Та старий стрийко батька Оленки так сильно вдарив його по топору, що древко тріснуло, а бартка відлетіла. Вже мало не розтрощив Лизунові голову, коли Оленка крикнула:
– Безборонного не смій рубати!
Надбігла, заступила собою Лизуна, Дмитрового побратима. Стрийко охолонув, а Лизун врятувався, вислизнув із лап смерті. Однак навколо Шкіндів зібрався розгніваний натовп, ще мить – і рознесли б їх усіх разом з Оленкою топорами. Дмитро став посеред юрби:
– Розступіться, юнаки! Пустіть їх! Інакше б вас частував, Шкінди, якби не ця дівчина.
Оленка ще раз глянула на Дмитра, вдарила його поглядом, як перед тим барткою. Йдучи геть, промовила:
ebooksa