– Дякую, що питаєте. Добре. Як ви, гостю? Слава Йсу.
Знову кричить пастух голосно і весело:
– Навіки Богу і вам слава, ґаздо верховий! Здорові-сте, моцні, ґаздо? А верхами як, веремічко?
– Дякувати Богу і в Нім надія, – гуде дерево.
– Ну, то миром! Треба йти за дроб’єтами. Оставайтеся з Богом, ґаздо!
– Гостіть у нас здорово, – відповідає дерево, шумить кроною згори. Пастух повторює ці слова.
Такої розмови вистачить на цілий день. Добра така розмова і, згідно з порадами мудрих починачів, потрібна. Для того, аби щось не влізло у людину, щоб із цих пустищ не постала якась небезпечна туга, аби мара не загрузла в серці. Ночами мара волає, її голос вплітається у шум вод. Тоді не смій розмовляти і не смій відповідати на її заклики!
Коли вже пастух стане побратимом дерева, розповідає йому не якісь інші історії, а свої сни, свою нічну історію.
Хто ж знає, що там насниться навіть найпростішій людині на високій полонині, що їй із серця виросте? Те самотнє життя, ті глибокі ночі при тліючих і гаснучих колодах. Життя суворе, дике й безмежно вільне. У самотності, як у глибинах ночі, тонуть границі світів, стираються, ніби в гірських туманах, межі між бажанням та володінням, між сном та явою. Часом бажання й туга довго когось мучать. Часом здійснюються навіть найпотаємніші, недосяжні. Відходять давні турботи, давні радості та втіхи, з’являються цілком інші.
Уночі до самотнього чоловіка приходить в образі жінки, якою раніше не дуже переймався, а тепер затужив, – лісна. Це має свою ціну.
За те, що прийшла, жорстоко його мучить. Слова не скаже, німа, замурована, а вродлива, горнеться до нього. Вогнем випробовує його тугу. Часом покладе його руку у вогнище, пече її, а часом аж до кості пропалює натруджене тіло. Часом кличе і манить здалека, тягне кудись у пустки, веде до погибелі, на дно провалля.
Отоді, коли така туга залазить до серця і показується примарою, найкраще шукати друзів, зізнатися їм у всьому, як на сповіді. Тільки вільна дружба рятує, нічого не жадає і не вимагає, ні до чого не змушує. Добре так очиститися від чарів нявки, яка – надто бистра, гарна, як ангел – тягне на той світ, і від затьмарення лісної, що вночі треться персами, гладенькими колінами, а потім притулиться лоном і вимагає страшних жертв. Найліпше очиститися розмовою зі старим побратимським деревом.
Крилате дерево зжалиться над християнином. Не говорить багато. Стільки, скільки треба.
– То нічого, – підбадьорливо шумить з гори. – Не журися вже, гостю, іди з Богом! Миром!
Пастух іде вже спокійний. Уночі сниться йому веселенька полонина. Наглядає за ним могутнє вікове дерево, вічно зелене.
Часом пастух опиняється на величезному Менчулі або на Попі Івані, наче хробачок на земній кулі. Дивиться тужно на села, нічого, крім дахів ґражд, не може побачити. Дивиться на загірську сторону, на величезні ліси: там не видивишся жодної людської оселі. Лежить на мохові, дивиться на хмари. Спочатку шукає там якісь знайомі образи. Знаходить. Якийсь дід зі смішно загнутим носом, із довгою бородою та в шапці, що весь час колишеться від вітру, злостиво сміється, невідомо з кого. Далі летять без пам’яті опришки на буйногривих конях. Або цісар, велетенський цісар сидить на троні, навколо багаті стада і дракони, що пильнують стадо.
«От, який дурний чоловік, всюди хотів би бачити своє», – думає пастух.
Потім око звикає до безформності. Кружляють кулі, білі плахти хмар, відкриваються заслони, видніються небесні глибини. Хмари розриваються, обшарпуються, піднімаються щораз вище, розчиняються у блакиті. І знову громадяться і клубляться великі будівлі, хороми, куполи хмар, стовпи та брами небесні. Велично пливуть цілі ряди палаців! Палаци Іллі. Часом Він, сам Святий, вигляне з-за хмари. Блимне і засміється могутньо, аж здригається Менчул.
– То не на нас, – спокійно міркує пастух. – Він своєї звірини шукає, чорта.
Тумани підкрадаються зворами, чаяться, вилазять і накривають величезні простори. Людина сама в імлистих сутінках. Ще недавно маленька, непотрібна на світі, а тепер нічого більше, крім неї. Помаленьку ближчі тумани піднімаються, розсіюються: видно скелі, замок і кам’яні башти на Шпицях. Ззаду невиразно чорніють верхи. Навколо них і за ними пливуть тумани. Замки ніби наближаються, збільшуються. Видно віконця у баштах, дверцята на кутах, сходки, маленькі ґаночки та веранди. Чимраз далі темно-синє тло гір, а передні башти все ближче. Це тумани так чарують. Врешті ціла Лядчина вкривається густими туманами, якраз до пругу Чорногори. Наче блукаюче море поглинуло всі села на лядському боці. Пастух відрізаний від свого світу, на світовому острові, серед туманного безміру.
ebooksa