– А тепер послухай ще, князю-юначку, мене старого. Маю і я для тебе три даруночки. За мудрість твою, за відвагу твою, за те, що сам ти ґазда гоноровий, у честь цісаря віриш. Як тільки з ворогами покінчу, а цей мій хлопчина досягне вісімнадцяти років, або, якби так Бог дав, що раніше доведеться мені вмирати, пришлю тобі я сам три даруночки з неба для твоєї світлої голівоньки. Родом із неба – три загадки тобі пришлю. Світ загойдається, а може, і перевернеться, коли даси раду загадкам. Усі постанови, усі патенти підуть нанівець, розвіються за вітром. Малий буде великим, а великий малим або й ніяким. Бо як не впораєшся – га, га, га…
Чекай, мій юначку, на славні цісарські загадки.
Закінчив старий мудрець, цісарський починач, а потужний сміх грізною луною ще довго летів кімнатами, мов удари сокири в пущі.
Насамкінець пан цісар наказав найстаршому панчішникові принести золоту печатку. Рішуче, по-соломонівськи, підписав патент, ніби мечем рубнув. Сам поставив печатку цісарською рукою, потім замашисто підкрутив вуса. Сперся в задумі на меч. Паничі-писарчуки принесли золоту палицю, порожню всередині. Згорнули обережно патентові папери, вклали їх усередину і вручили ту палицю головському князеві.
На прощання панчішники пригостили їх золотим цісарським вином. Подали його у мерехтливих, як течія, келихах на золотих тацях. Кожен ковток пронизував нутро, як пломінь. А за мить усім зробилося в голові так ясно, ніби сонечко заграло взимку серед снігів у Чорногорі.
Тим часом пан цісар уже заглядав кудись далеко крізь вікно. Може, шукав поглядом коней і жеребчиків, що гасали там по царинках. Знов затягнувся файкою, криваве драконяче око у файці несамовито розжарилося. І вже позіхав. Видно, втомила його цісарська ласка. Мабуть, знову захотілося спати сердезі. Сонно посміхався до них згори, з трону, крізь чимраз густіші хмари диму. Дивився лагідно і ґречно, як звичайний гідний ґазда. Щораз менше було його видно. Так і зник їм з очей – чи вийшов, чи знову кудись провалився, ніхто не знав.
– Хто ж міг відразу виміряти всю ту панську мудрість і цісарську ласку? Свобода була, але й не було її. Золото у таємних заклятих коморах залишиться, але й штаєрамти для драчки теж, видко, залишаться. Рекрутації вже не буде, а допомоги на турка чи москаля цісар не приймає. Громової присяги не вимагає, а швидкі суди й чорні шибениці підданим обіцяє. Однак понад тим усім три цісарські даруночки світять, як зірниці, три страшні загадочки – чи, може, радісні.
Тільки Дмитро з лету зрозумів, що цісар хоче розбудити свободу для всіх, хто належить до працьовитого стану. Адже ці загадки – то Довбушеві заповіді! Наженуть страху, викурять до нір уряди та панів. Щурами їм бути! Перевернемо світ. Амінь!
У голові йому запаморочилося.
– Аби жив многії літа! – заревів Шеребурєк, коли вони зайшли до військової зали.
– А ви моліться, люб’ятка, про здоров’я його, вірно пильнуйте ґазду! – різко звернувся він до військових.
– Аби жив! – подумав Дмитро. – Бо те бліде дитинча не дасть ради, не вибереться з-під цієї купи.
Ось така, точно переказана і повторена, правдива Андрійкова оповідь про гірське посольство та про Дмитрове побратимство з цісарем.
Свобода стара і нова
Як же ж то високі полонини занурюються в безодню безчасся! І колись у давнину, і нині – так само.
Коли людина далеко від людських осель ціле літо є ватагом, депутатом чи пастухом на високій полонині, усе від неї відстає, і перед нею зринає первозданний світ, як за прадавніх днів людства. У господарстві весь час одне й те ж, весь час безконечна праця, а для думки, для серця занять небагато. Постійно повторюється те саме, хоч і в натузі, але серед пустки та безмежної свободи. Наче на землі нічого не відбувається, тільки вчора і сьогодні. Наче все стоїть перед людиною ще відкритим; тільки невідомо, чи не так, як ті тумани, що набирають різної форми, але жодної не зовсім остаточно, ніби обертаючи це на жарт. Що завжди дрімало в людському товаристві, виходить назовні в інших розмовах: із вівцями, з деревами, з хмарами.
Ґазда літує сам десь у самотній стаї під Чорногорою. Високо у Чорногорі, в пустищі, над лісами жерепу, серед каміння, над вузенькою овечою стежинкою, біля прірви століттями живуть кедрові дерева, тутешні ґазди. Найстарше дерево стоїть найближче до стежки. Тримає варту, наче вояк первовіку. Груди дерева звернені до заходу, виставлені на вітри, голі, без жодної гілки, побиті й виточені вихорами, закам’янілі, мов панцирні. На спині дерева розвівається величезний зеленавий плащ, немов увесь зібраний із поодиноких вузьких шкірочок. Це поруч із кожною зеленою гілкою звисають тверді й ніби засохлі, але ще не мертві і не крихкі, а смолянисті та гнучкі, хоч і обдерті від хвої гілки. І чуприну дерево має юнацьку, буйну, світло-зелену, скуйовджену, горду. Коли подують західні вітри, дерево ледь хитається. Тільки плащ шумить, тільки чуприна розвівається, її шарпає і вискубує вітер.
Повз те саме віковічне дерево щодня проходить вівчар зі своєю чередою, аж поки вони познайомляться. Щодня ранесенько крилатий вартовий чекає на гостя.
– Як спали-сте, ґаздо? – кричить вівчар із долу.
Гуде дерево, невідомо, що відповідає. Пастух, може, щось чує, бо повторює вслід за деревом тихо, поважно, слово за словом:
ebooksa