– Звідти, з-за гір, – казали, – нікого не пускають просто так. Якщо посли вернуться, то хто знає… Може, пристали до панського стану. Може, вернуться з мандаторами, гайдуками, військами… Або й самі вбрані бридко, негоже, в полатані шарапацькі строї. Будуть надимати пір’я, пиндючитися, гоноруватися. Пихою манити і зваблювати дурних. Потім почнуть щось хитро шепотіти, намовляти, заприсягати Бог знає до чого. Врешті запустять сюди панщину. Подалі від них!
Видно було, що все ж на цій землі, а не на іншій та Відня – хоч, може, десь на самому краєчку, – бо посли повернулися. Розповідали всі однаково. Хіба що б там десь їх усіх разом затьмарило. Однак не впали з хмар, а просто приїхали дорогами, плаями, верхами, були потомлені й виснажені. І чого лиш не наоповідали! Допоки були разом, переважно оповідав сам Дмитро. Коли вже розійшлися по селах і по хатах, зліталися до кожного люди здалека, Бог знає звідки. Ніхто не знав, що про все це думати. Мало не кожен із послів уже й сам добре не знав, що йому снилося, а що бачив насправді. І тепер серед тих гір, що тонуть у безчассі, важко було вірити, що є ще щось інше на світі.
В осінніх туманах потонули події. Випливали з туману, коли хотіли. Досхочу змінювалися.
Мандрівники призвичаїлися жити не буденно, а постійно оглядати щось нове, постійно дивуватися чи принаймні дивувати інших, приголомшувати дивами. Коли відпочили після незмірних трудів, коли опинилися у тиші без подій, почали і тут, у рідному краї, розглядатися за дивами. То один, то інший побачили щось таке, чого досі не помічали.
Ось гірська осінь, стара божа писанкарка, красила світ. На ніч занурювала його в туман. Купала, полоскала дерева, листя і трави. Удосвіта витягала їх з туманної купелі. Білила морозом, кучеряво писала памороззю, вкривала візерунками з інею. На полонинах ткала закручені узори сріблом павутини: на деревах пучки та розплетені коси павутин, мов оздоби весільного деревця, на полях, на сухому бадиллі – на кшталт квіткових келихів, на огорожах – мереживні восьмикутники. Потім на зорі все забарвлювала ледь рожевим. Коли наставав день, опускала все у глибоку гірську блакить. І тоді вихлюпувалися з лісів, із гущавин молодих дерев, із гайочків, із трав вогнисті хвилі та струмені кольорів. Сипалися звідусіль, потім складалися у веселки. Від темної зелені смерек та блідої дубів, через голубу кедрову барву, білі, золотисті, жовті, криваві, пурпурові смуги лягали на блакить. Трималися на ній без руху. Ніби назавжди збережені так в усій красі та пишності. Лагідно посміхалося згори Боже сонечко. Сухенька писанкарка відпочивала. Втомлено посміхалася. Милувалася своїм витвором. Її думи текли і грали срібно-блакитними водами. Безконечна тиша, наскрізь блакитна, слухала ці думи, приймала їх на небесне лоно.
Після повернення Дмитро власне так несвідомо стежив за тихою працею старої осені на буковинках, на яворинках, на дібровах. Такими ж барвами радості вигравало його серце.
Цісар відкрив йому очі. Доти він жив без світу, як дитина в лоні матері. Той далекий, що його досі не грів і не студив, став для нього і дивовижним видовищем, і бойовищем для туги, для пісні. Потребує його цісар християнський, казав йому чекати на велику мить… То не якісь бійки з посіпаками. А де ж цісарські побратими? Його гукове товариство… «Мольфарським оком сягни під землю… Чекай, мій юначку, на славні цісарські загадки».
На головських полонинах і в пущах досить місця для всілякої мари.
Він міг би сюди запросити, приманити примівками, викликати чарами всі видива з далекого світу. Вже бачив їх, як увійдуть у цей чудесний храм свободи, виписаний барвистіше за палаци й сади.
Хотів розповісти Штефанкові. Намірявся розповісти таємну вість про чудесні несамовиті загадочки. Хотів отримати пораду.
Тим часом Штефанко сам мав багато чого розповісти. І все здебільшого про Голови, а ще про Жаб’є, навіть про Ясенів, дещо про Синиці і трохи менше про Білу Ріку. Важливі речі! Усе цілком нелюбе, негарне і сумне – щонайменше. Оповідав про свободу, не про стару свободу, а цілком нову, молоду, розбишацьку. Про таку, яку запровадили гулящі паночки собі самим на згубу. Таку, що спотворює і псує цей гарний Божий світ, наче хтось розбив красну стару писанку і з неї з жахливим смородом вистрілила рідина, збурена припливом повітря. Отака вона ця свобода (шкода її так називати). Нарікав на вовчу дикість і баранячу дурість, на зраду, на нищення. Нищать навіки стару правду, втрачають рахманну свободу.
До цісарських земель вісті про це не дійшли, а очі Дмитра ще дивилися вільним поглядом мандрівного птаха. Адже він роками мандрував. Похмурість, яка буває у смутку та пригніченості осілих людей, не могла засліпити його очей.
Дивлячись на те, що відбувається навколо, він невдовзі зрозумів і визнав, що це не є батьківська, ґаздівська свобода. Не про таку він думав, співав не про таку, що, як розгукана повідь – коли раз виверне берег, усе потім саме сиплеться, трощиться, перевертається. Беріг віру у стару правду, поки вість про загадки не вразила його, як колись святий грім під час першої весни лісового життя.
Тим часом, дізнавшись про повернення знаменитого ватажка, про повернення славного посольства, загірські розбійники вже не з’являлися. Але й Дмитрові товариші зовсім не з’являлися до нього. Про деяких було чути, що валандаються безперервно по гулянках і весь час показують, що вони кращі леґіні, ніж інші, бо перемагають у кожній бійці, в кожній суперечці. Про інших навіть вісті не було. Напевно, десь ґаздували, корчували, боролися з пущею і замість того, щоб виганяти мандаторів та посіпак, відганяли ведмедів від стад, билися з ведмедями, і то не один раз, на свято Купала, а ледь не щодня.
Про Чупрея теж нічого не було чути. Дмитро не бачив його від часу кутської війни. Постійно про нього розпитував. Прийшли врешті потішні вісті, слухати було любо.
Оповідали, що Чупрей далеко посеред пущі був зайнятий роботою, будівництвом нової хати й оселі. Привів із Кут жінку Маланку, ту вірменочку, яка його доглядала під час хвороби. Цікава то була женячка, цікава її історія. Старий вірменин, коли побачив, до чого йде, аж ніяк не бажаючи мати зятем дикого лісового чоловіка, не навченого торгівлі, обережно повідомив, що віддасть доньку разом зі значним посагом тільки такому чоловікові, який має «поверх». Бо його одиначка мусить жити на поверхах. Тільки на поверсі буде щаслива. Чупрей разом із Маланочкою довго радилися, що робити. Врешті вигадали спосіб. Почали переконувати старого, що Чупрей має не один поверх, а два. І свідків кутських для цього знайшли. І що до цих поверхів їм не треба ніякого віна, ніякого посагу та грошей. На Чупреєвих поверхах і так будуть щасливі, багаті. Старий вірменисько кивав головою. Його підкупило те, що не треба чіпати гроші. А тут іще – кажуть – не один, а два поверхи. Коли вже так надумав і вже ніби дав їм спокій, Чупрей зі своєю нареченою чимшвидше побралися перед вівтарем самого святого Каєтана. Тоді ще швидше, на конях, утекли до своїх поверхів – на Голови…
Трохи згодом старий вірменин затужив за одиначкою. Думав про ті поверхи. Витягнув зі сховку два казанки, повні дукатів, призначених на віно для доньки. Милувався ними: все для Маланки! Довго роздумував. Один казанок, цілий і неторканий, поклав назад до сховку. З другого обережно пересипав половину грошей до порожніх бербениць для бриндзи. Але замислився знову. Знов частину відсипав до казанка, а трохи, так із чверть того, залишив у бербеницях, щоб узяти з собою. Решту заховав. Бербениці добре заткав шматами. Щоб ніхто його не впізнав, убрався в потерту, полатану одежу. Жалюгідний вигляд мав у тому. Вирушив на коні в гори, як бідний кахляр чи кутський гончар, нібито по бриндзу. Поїхав додавати золота до тих поверхів.
У горах розпитував про Чупрея. Роздивлявся на всі боки. Аж темніло йому в очах. А старий дихавичний кінь вірменина цілий час то фиркав, то храпів зі страху, врешті став ледве дихати від утоми. Ото тобі поверхи! На львівський ратуш швидше б конем виліз, ніж сюди.
Але де ж ті поверхи? Де ж тут можуть бути поверхи?
Коли вірменин доїхав плаєчком поза ґрунь Комарничин, побачив серед пущі маленьку лісову хатиночку з неотесаних кругляків. На звук тупоту кінських копит із хати вибігли Чупреї.
ebooksa