Глибоко внизу, за скелями, валка зникла.
Побратимство з Цісарем
Прийшли посли до Ясеня угорського. Там мешкав їхній побратим Гершко, добрий знайомий Дмитра і, як пошепки казали, патрон усіх опришків, який на письмі звався Левгерц. Його батько був людиною побожною, спокійною, як і наші жиди. А Гершком кидало по світі, хоча, здавалося, йому того не було потрібно. Адже видно було, що то купець поважний, багатий маєтками, нашпигований грішми. Носив поперед себе знак багатства і поваги – великий живіт. Цим викликав належну пошану серед купецької братії, у кожному містечку, на кожному торзі в угорській стороні. Хоча не бракувало заздрісників, які злобливо й дошкульно говорили про Гершкову славу. Розповідали, що вже віддавна він жив у найбільшій дружбі з різними ватагами опришків. Що в одних купував награбовані на лядськім боці речі, а продавав їх на загірському, тобто угорському боці. Це чиста правда, що за щирі дукати, не за якісь там паперові гроші постачав Василюкові банос, грубозернистий угорський порох. У пізніші часи Гершко керував усім сплавом деревини на ріці Тисі, хоч у ті часи коло тієї справи нібито крутилися різні панки, якісь лютеранські купчики. Перед тим Гершко вже не раз хвалився Дмитрові, що він як рука в руці з паном цісарем Йосифом. І Дмитро тепер це собі пригадав, тому заїхав просто до нього у Ясінь. Може, гадав собі, що той, як лютеранський жид, крутиться між німецьким та всіляким іншим людом і, напевно, буде знати дорогу до Відня. А що він душа послужлива й добра, то за Дмитрові гроші знайде доступ до самого цісаря. Адже Гершко пишався ще й тим, що мав справжнє прізвище, записане у цісарських книгах. Розповідав, що отримав його від самого цісаря. Його батько був просто Йосель. Ніде його прізвище ні у цісарських, ні в панських книгах не було зазначене.
Коли посли вийшли з пущі й прийшли вночі у Ясінь, з жалем і подивом побачили, що загорода старого Йося була зачинена, брами закриті дубовими засувами, а віконниці закручені штабами й залізними колодками з боку вулиці. Кричали, трубили, врешті гупали топорами в браму – все марно.
– То хіба їх чорний мор вигубив, – сказав засмучений Дмитро.
І лише пан Осьвєнцімський додумався, що саме був святий жидівський шабат. А тоді й Гершко мусив закриватися від світу разом зі стареньким батьком. І що там робили, ніхто точно не знав. Говорили лишень, що це свята субота, Божа посланниця, огортала їх своїми крилами, як квочка курчаток, не пускала на цей світ. На хаті Йося, на горищі, була захована невеличка кімнатка, а над нею в даху були вставлені скляні шиби. Туди прилітала свята субота, там молився старий Йосель. Дивився через це вікно просто на небо. І Гершко разом із ним – нібито. Про Гершка казали, що йому було байдуже, що не вабив його ні той світ, ні те вікно, звернене до неба. Гершко лише у Ясіні був жид, а вже у Сигеді ходив переодягнений, як справжній лютеранин. Кортіло йому, постійно йому кортіло думати про ті справи, які залагоджував для німців, про ті гроші, які належалися йому на лядському та на загірському боці, про різні важливі речі. Але, може, і старий Йосель обіцяв йому щось важливе, бо завжди в суботу Гершко з’являвся у його дворі та сидів там із ним, відрізаний від світу.
Посли зрозуміли, що нічого не вийде з ночівлі у Йосевій хаті. Мусили переночувати у якійсь буковинці при ватрі і в тій самій буковинці пробули ще цілий день аж до вечора. Бо без Гершка не знали, що робити. А пан Осьвєнцімський, як то пани між собою, був не згідний із паном цісарем, не хотів їхати до Відня.
Люди розказують, що ввечері, перед неділею, жидівська субота летить на крилах до Бога, а своїх дітей випускає на світ. Як там воно є, достеменно не відомо. Але саме тоді відчинили двері Йосенькової ґражди, зняли важкі засуви з віконниць. Біля оселі завирувало життя. Відкрили навстіж велику браму, яка вела до переднього подвір’я, відчинили також другу, високу внутрішню браму, що розділяла саме подвір’я на дві половини. І все посольське товариство, разом із кіньми, зайшло через обидві брами аж на заднє темне подвір’я Йоселевого двору, де були стайні.
Стариган Йосель, у білих хустках, з білою бородою, як сам святий Миколай, несучи під пахвою великі книги, доброзичливо вітав гостей таким рипучим голосом, як старі двері його ґражди:
– Слава Богу! Як здоров’я, люб’єтка?
Шеребуряк голосно відповів йому:
– Навіки Богу слава. Здорові, дужі, як бачиш. А як же ти, реб Йосеньку солоденький, побратиме любий?!
Йосель похитав головою, глянув мудро і почалапав далі. Пішов співати та славити Бога. Зате Гершко тішився гістьми, гостив їх. Найбільше радів Дмитрові Василюку, з яким не віднині побратимував. Коли почув, що вони вибираються аж до пана цісаря, зрозумів, що настав його час. Може, навіть підскакував би з радості, але був трохи заспаний, не надто здатний до підскакування. Тепер йому здавалося, що не даремно просидів стільки годин під крилами тієї святої птахи, що й про світ забув.
– Дмитре, ти будеш генерал. Принц Василюк, а я пан оберст, сам полковник Левгерц. Ми разом. Рука в руці з паном цісарем Йосифом.
Та хоч Гершко був, як сам казав, рука в руці з паном цісарем, це аж ніяк не означало, що аж звідти, з Ясеня тримав пана цісаря за руку. Бо через багато різних ближчих і дальших родичів, свояків та своячків ця гідна Гершкова рука була поєднана з рукою пана цісаря. Мусив їхати разом із послами до самого Відня. Натомість пан Осьвєнцімський повернувся в гори, не мав жодного бажання туди мандрувати, хоча Дмитро просив його ще раз.
Після прибуття послів до Відня отримав нарешті пан цісар повідомлення від своїх слуг, що з глухого краю, з безмежних гір, з бездонних пущ, про які досі ніхто не мав звісток, приїхало з дарами гірсько-руське посольство справжніх диких покутян, про яких, власне, писав у вчених книгах цісарський радник і професор пан Гаккет. Веде їх дикий вождь, Принц Вассилюг фон Голлови цу Буковинка, який у підданській покорі наміряється скласти шану цісареві та віддати під його владу той край, до цього часу розбійницький і бунтівний. Трохи інакше, докладніше й більш вагомо подав цю важливу вість Гершко своїм кревним, своякам, тим, що були рука в руці з тими, які тримали руки пана цісаря. Подав цісареві справу так, що то саме завдяки його, Гершка, намовам той грізний ватажок, могутній гірський дука, просто страшний, небезпечний, як ведмідь, – сам Василюк (!) хоче згоди з цісарем. Давав цісареві добрі поради і, посилаючись на Бога, вчені писання, рабинів та коментарі, доводив, що папір – то папір, хай і цісарський, а золото – то золото, хай і дике, опришківське. Всіляко ручався собою Гершко, що замість тих клопотів та витрат, які досі мав цісар, тепер уже Дмитро буде акуратно складати, як то кажуть, «політок», річний чинш, тільки дукатами і старими золотими талярами, а не ніякими там папірчиками. Отак правильно, щиро і мудро подав Гершко свою думку, а цісарські слуги, як завжди, почали шукати у книжках, тицяти ніс у папери і мапи, не зрозуміли інтересу, витлумачили панові цісареві по-своєму.
А Дмитро, як ми знаємо, дещо інше мав на думці. Згадував зі смутком, як оповідають про Довбуша, що сам король до нього приїжджав у гори, як той могутній старий Головач навіть на цісарське запрошення не хотів їхати до Відня. Але тепер настали інші часи. До того ж у цій Відні – треба сказати, ніби на сміх її назвали, – геть не було видно. Темні й вузькі вулички, аж дух чоловікові забивало. Високі муровані кам’яниці, мов у криміналі, заступали вид уже на кілька кроків. І весь час послам хотілося пити, бо не було води, лише тепла дощівка, мов варена, наляпана з хмар у бочки.
Власне, так переказав це Андрійко для пам’яті усіх часів:
– Тридцять чудових гірських і турецьких коней, а з них десять нав’ючених, тупотіло тими вуличками. Попереду їхав на Чорті сам Дмитро і ледве його втримував, бо Чорт, зі злості на ті тісні вулички, гриз залізо, порскав піною, крутився і надувався, ніби мав тріснути. А часом так по-ведмежому глухо рикав із глибини грудей, що перехожі лякалися. А на тих, що надто сміливо на нього дивилися, Чорт намірявся скочити по-своєму, щоб розтоптати копитами. На кінці походу повільно їхав на випасеному білому коні Гершко. Поважно й терпляче віз свій живіт, блаженно посміхався, задоволено дивився на похід, наче вів дорідний ботей із полонини та розмірковував, який з нього буде удій.
Цісарський двір був далеко за містом, на зеленій горі, серед квітучих садів. Принаймні стільки щастя мав пан цісар, що не мешкав у тих мурах. Коли гірське посольство прибуло до двору, Дмитро, Куділь, Бельмега і Шеребурєк у білих ґуґлях привертали увагу і озброєнням, і пишністю строїв. Навколо крутилися дворяни з побіленими головами, занадто запашні, намащені якимось зіллям, вбрані у панчохи, як молоді жидівочки на свята. Усі як один поголені, важко впізнати, що то не баба чи – боронь Боже! – не кастрований. А тим навпаки – надто сильними й дужими, надто великими здалися ці гірські дикі мужі.
ebooksa