– Господи! – жахнувся ватажко Чупрей.
– Не бійся, мій миленький, якось то буде, – заспокоювала його Маланка.
Батько ще не зліз з коня – і ну верещати, аж лячно стало:
– Де ж ті поверхи!?
– Зараз, тату, покажемо поверхи.
Допомогли старому злізти з коня, завели до хатинки. Показали йому величезну піч, що займала половину кімнати. Сіли на припічку, ніжно обнялися.
– Ось, батьку, тут є один поверх – показали, вдаривши долонями по припічку.
Потім хутко вискочили обоє на запічок. Лягли там на ліжниках, та й кажуть:
– Ось, а тут другий поверх. На тому першому ми щасливі, а на другому ще більше.
Старий Каєтан мав велику охоту досягнути їх костуром. Але було йому зависоко.
– Га! Будь, що будь – поверх.
А велетень Чупрей, що колись такого полатаного шкарбана завалив би пальцем, сидів тихо разом зі своєю Маланочкою на другому поверсі. Так і чекали, поки старий подобріє. Поклялися йому врешті – на все святе, – що поставлять нову пишну ґаздівську ґражду. Пояснили, що тут із поверхами нема чого й починати. Нагодували його, почастували як то у горах, старий переспав ніч на грубих ліжниках, на другому поверсі – цілком добре.
Але Каєтан не був дурний докладати до таких поверхів рідне, любе золото. Казав ще покласти йому до бербениць свіжої гірської бриндзи. До Кут повернувся задоволений хоча б тим, що гроші йому залишилися в руках, що за біль і турботи отримав задарма свіжої гірської бриндзи на цілу зиму.
З того часу Чупрей був зайнятий будівництвом нової просторої хати. Цю ґражду потім жартома називали поверхами.
Так розпорошилося гукове товариство, Дмитрові побратими та прихильники. Кудись випарувалося, всоталося в гори. Але Василюк не мав наміру їх скликати чи переслідувати. Не хотів нікого намовляти й переконувати. Чекав на свій час.
Якраз на Дмитрове свято, в осінню дідову суботу вибрався Дмитро до церкви, щоб зачитати цісарський патент, щоб оголосити всім вість про нове велике побратимство, щоб докласти всіх зусиль і якось м’яко попередити про те, що прийде.
Якщо вже власних товаришів не дуже міг зібрати, то розумів і напевно знав, що заради самого патенту тепер прийшло б небагато людей. Уже й так усе знали, нічого не боялися. Помалу навіть про все забували.
Багатьох, щоправда, відлякували страхопудні застереження, які весь час приходили з Голів від Шкіндів. Щораз більше того сипалося і розсипалося все далі. Ніби хтось на кукурудзяних грядках понаставляв усяких різних та вигадливих опудал, щоб не тільки сойок і костогризів, але й ворон, що все пам’ятають, усе знають, весь час збираються докупи, постійно одна одну повчають, і горобців, що не зважають на опудала, і навіть непокірних сорок – геть відстрашити. Коли повіє вітер із верхів, як почнуть ті опудала шелестіти, шуміти, стукати, лопотіти й гуркотіти, то не абиякий, а навіть великий лісовий звір злякається і навіть людина, що не знає, що воно таке, перехреститься, ідучи десь далеко плаєм. Так і вісті летіли з Голів, зі Шкіндової кичери. Хоча одна перечила іншій, найвагомішим був висновок: подалі від того всього!
Ось тому Дмитро чекав до дідової суботи.
З давніх-давен на осіннє дідове свято чимало людей ходять на могили, на прийняття, на почастунки. Охота є, часу мають досить. Неважко знайти слухачів. Дмитро був упевнений у собі, лиш би мати громаду перед собою, довкола себе.
ebooksa