Свобода? Га, га, га! Це закопано глибше, ніж ваші гірські скарби. Мольфарським оком сягни під землю, князю-юначку…
А ти по свободу сюди приходиш? До діда по молодість? До трупів по кров?
Потерпають народи – кажеш. А де ж ті силачі? Де ж побратими мої, щоб допомогли цісареві своєму повалити утиск, зв’язати самого Архиюду? Де ж вони, що кинуться на неволю? Гай! Любуються народи неволею, по-псячому лижуть їй ноги. Нехай терплять!…
Йосиф грізно сміявся. Тихо було у дворі.
Запалало Дмитрове серце, з захопленням дивився на чарівника:
– Гарний він, як дєдик мій, сам Штефанко, і сильний дід, як – гей! – на світі нема такого.
Цісар уважно глянув на Дмитра. Знову заговорив лагідно, з посмішкою:
– Правда, ваш рід хоч буйний, але розмаїтий якийсь, фантазійний, кольоровий, танечний, ніби вільний… Так, як ті мої оґирі. Як ті мої табуни милих коней і любих цісарських лошат. Шкода мені вас. Тому даю вам такий патент.
Гей, ви, мої цісарські писарчуки! Слухайте уважно, пишіть ретельно, старанно!
Пан цісар заговорив ще повільніше і по-соломонівськи виголосив:
– Моєю ласкою, християнського цісаря Йосифа, усі втікачі з війська, дезертири, опришки з дезертирів та інші буяни не мають відтепер переслідуватися, ані бути караними. Дарує їм це моя цісарська ласка. Також напади всілякі, які досі були, назавжди прощаю. І ще одну ласку оголошує цей цісарський патент:
Рекрутації до війська відтепер не буде жодної – на цілій зеленій християнській Верховині!
Але що буде? Побожно слухайте, візьміть собі у вуха, учіться, синочки! Побратимство – так! Але й така токма: ще сильніші кари, якби сталися нові напади та бунти. Відразу прийдуть суди, виростуть чорні шибениці при дорогах, при плаях. Закон шибениці! Найбільше супроти того, хто збуриться і збунтує не проти слуг моїх, ні, але проти цісарського закону та розуму цісарського. Етатс!
(Тут уже якось не міг собі пригадати Андрійко, як та біда називається).
Цісар закінчив: – Такий мій патент волею і ласкою цісарською даний милим серцю моєму підданим християнським, амінь.
Пан цісар говорив повільно та гідно. Уважно слухали панчішники й гості. А писарчуки все водили перами, мов дараби на річці, викручували на папері обертаси, як перед тим ті танцюристи на гладенькій цісарській підлозі.
Цісар іще раз повернувся до Дмитра. Довго дивився на нього зверху. Поглядом твердим і гострим, як вудка, сягав йому до серця. А Дмитро дивився так само сміливо і ясно, як завжди. Було тихо.
Коли вже цісар на нього надивився, відвів погляд, знову ласкаво посміхнувся.
Довго дивився вгору. Сиві, вицвілі від старості, сумні дідові очі посміхалися якось прохально, як у беззахисної дитини. Хотів щось сказати, щось пояснити. Високо підняв гарну долоню, наче тягнувся до неба. Потім рука знову опустилася. Думав. То велика доброта променіла, то покірлива лагідність ішла від обличчя гарного старця.
Дмитрові стиснулося серце, що цісар стільки страждає, і завше потай від світу. Полюбив його з тієї миті. Врешті цісар, піднявши руку, мовив тихо, але сильно:
ebooksa