Вечоріє, треба шукати в тумані стадо, перелічувати його, повертатися до стаї. Світ звузився, про мару забуваєш. Треба також оглянути пістолі, бо в лісах жерепу може щось чигати, ведмідь або вовк. Сходять униз, до пастушої стаї. Вівці – товариство спокійне, смирне, – хоч не знати як гірко було б на світі, хоч не знати яке вістря мав би в серці, на тебе віє спокій від цих сумних очей, від теплих мордочок, від дружного хрумкання травою. Але надто одноманітні їхні звичаї. Зате кози і собаки урізноманітнюють життя ботею. Кози вибігають уперед і всюди заглядають або затримуються, десь стрибаючи і прогулюючись. Собаки наздоганяють один одного, граються, весело гавкають, то вибігаючи наперед, щоб перевірити, чи безпечно, то вертаються на сам кінець отари, ніби її перелічують. Пастух до кожного щось промовить, про щось запитає. Собаки щиро радіють кожному слову, а кози – як їм охота прийде, і кожна трохи інакше. Вівці відразу лижуть руки, шукають солі, вичікують і знову хрумають траву.
Цих розмов вистачить на весь вечір.
Увечері, впоравшись із худобою, пастух знову сам при ватрі. Дуже рідко приходить хтось із села, іноді переночує тут полонинський мандрівник, часом відвідає його хтось із найближчої полонини. Тоді й з людьми можна поговорити.
І тільки на спільних випасах, у спільних колибах людську мову можна почути щовечора. Але й тоді кожен приносить із полонини щось своє. Хто знає, куди чия думка залетить, чи той інший вислухає його, чи почує, чи зрозуміє. Невідомо, що є сном, а що правдою. Вряди-годи в неділю або на велике свято прийде хтось із родини, зайдуть люди з села, привезуть на конях повні бесаги харчів, борошна та солі, часом білизну, принесуть порожні бербениці для бриндзи. Зате у них повно вістей зі світу.
Усі ці вісті з далекого світу вплітаються у великий світ хмар, небес та вершин маленьким стібком, зникають у ньому. Буває, однак, що якась новина раптово вдарить і так гостро заболить, що гасне все інше. Так, як корч іноді стрясне нутрощами або охопить їх гарячка, і все віддаляється, крім власного тіла. Або крадькома пролізе така вість, що здається далекою від полонинського життя і навіть від сільського. Непомітно, але наполегливо починає тертися об серце, так тре і пиляє, аж серце спалахне, наче жива ватра. Така ватра загрібає і перетравлює все паливо. Горить для себе, бо хто ж її помітить у туманах?
Відколи встановилася стара пастуша правда, століттями, а може, й тисячоліттями триває таке життя.
Десь так років сто п’ятдесят тому розійшлися горами вісті про нову свободу. Блискали вогниками тут і там, гасли, стелилися димами. Просоталися всюди. Як ті рожеві, сині, свинцеві тумани, що проникають у яри, збираються у котлах, осідають на скелях та снігах, перетворюючись на краплі, краплинами-струменями точаться до потоків. Розлилася свобода цілими горами, пробралася і всмокталася в усі гірські простори. А люди – і ті, що боролися, і ті, що на летючих водних зміях нападали на Кути, ті, що раділи та співали, – врешті розчинилися у просторах і туманах, кожен десь в іншому місці. Марно б ти їх шукав, старий Андрійку.
А мудрий Андрійко, який знає, що цей великий світ гір зовсім не є поприщем людини, а просто терпить людину, як кожного іншого звіра, пташину чи мушку, – взагалі їх не шукав. Продовжував стару повість.
Після того, як вигнали посіпак, гори ожили. У Головах та Ясенові люди навезли собі грошей і накупили, чого треба було. Ба, навіть того, чого не було треба. Одні з Кут, а інші аж із Туреччини. Молоді люди поверталися з самотніх полонин і відразу потрапляли в цю радісну шумливу річкову течію, у свободу. Восени почали нею користуватися. Без клопотів, без перешкод почалися гулянки та забави. Стежками кожен ходив аж занадто озброєний. До панських чи цісарських лісів уже ніхто не крався. Ходив, як годиться ходити лісом Божим, людським. Полювали, стріляли, грюкали у лісах, скільки їм було треба, навіть значно більше. Дехто полював ще далі: якісь безвусі мисливці, яких досі ніхто не знав і не бачив в опришківських ватагах, вже нападали на подільські двори, на корчми. Інші готувалися до нападу на Косів. Деякі мудріші глибоко задумувалися, що б такого неабиякого встругнути. Пригадували собі славний Болехів, місто, як то кажуть, «багате на суми», до якого сам Довбуш навідувався, не переходячи води.
Отак, перш ніж Дмитро повернувся від цісаря, всі забули про недавню історію.
А позаяк його славне товариство розлетілося і розбіглося, не було навіть мови, ані думки про те, щоб загороджувати плаї, робити засіки та загачувати ріки, як це обіцяв Чупрей. Бо і Чупрей так довго лікувався біля оксамитоокої вірменочки, що забув про воювання, помсту та погрози. Навіть пан Осьвєнцімський, бачачи, що нічого не клеїться, відпочивав після бурхливих пригод. Полював, грав у карти й уже думав про те, щоб отаборитися. Не один із товариства сидів коло любки, не один будувався, почав ґаздувати і намірявся женитися. Усі молоді тішилися свободою. Кожен пив її, як мед зі стільників, але так, що мед висмокче, а стільник викине будь-де.
Безперечно, ніхто з Дмитрових юнаків не думав порушувати громову присягу. Бо ніхто про неї не думав. Зате повсюди поширився юнацький дух. Окремі ватаги вже почали воювати між собою. Роди поновили старі суперечки. Рубалися не тільки при нагоді. Леґіні приходили до хати супротивника, забивали у поріг двору топори. Це означало оголошення битви. Потім посилали своїх послів, домовлялися, де мають зійтися. Виходили на якусь рівну поляну – як от Ігровище на Просічному, – і доти кидали топорами, поки в одної зі сторін не залишалися тільки поранені або неспроможні до бою. Тоді вже вважалося, що це перемога. Ті, що мали шаблі, билися шаблями, а решта – кілками з парканів. Щойно трохи зализали рани, знову йшли забивати сокири на порозі ворожого двору. Так собі розважалися.
Навіть деякі Василюкові юнаки сварилися між собою. Трохи крові собі пустили, понаставляли один одному бартками синяків, порубали шаблями і знову мирилися. А одного разу Василюкові з Томанюковими так перестрілювалися з буковинок цілий день без перерви, аж зголодніли. Тоді один за другим нишком пішли поїсти до хати Палія, в якій було щось на кшталт корчми. Почали танцювати. Там знову собі щось згадали, бо порубалися палашами, аж підлога у просторій Палієвій хаті була всюди заляпана кров’ю. І далі попивали чи горілку, чи вино, мед, чи хто що полюбляв. За єднання! За згоду! Аби не дуже гнівався вільний князь, як вернеться! На єднання так танцювали і вдень, і вночі, що сучасній людині кожна рука і кожна нога окремо відвалилися б від таких танців. «Гой! Свободо, свободонько! Сонячна, удала!» Тепер вони знали, що вони у них є. Знали, як нею користатися. І вже ніяке латане мандаторське стерво не псує юнацьких танців, не винюхує, не тягне до протоколу, не заковує в кайдани. Не суне свого псячого носа до того, що комусь дурну голову розбив – трохи або й зовсім. «Гой! Свободо, свободо!» Цим співом шуміли царинки, навіть відлюдні полонини, ця пісня доходила навіть до глибин незмірних у ті часи лісів.
Отакою була свобода тогочасної гірської молоді. Зрілі люди теж її куштували. І, хоча Дмитра не було, щонеділі у Головах співали нові співанки. Звідти розліталися на цілі гори пісні про все, що діялося недавно і давно. Про Чупрея, про летючих зміїв, про цісарських вояків, про Булигові таляри. Звідти походили також жарти, кпини та дотепи.
Не одному, коли слухав ту Андрійкову оповідь про бійки та свободу, на душі ставало якось сумно. Тоді Андрійко втішав слухачів, що це лиш теперішні люди такі кволі! Бо – невідомо, як сказати – чи більше у дикості погрузли, чи у м’якості. Нині – так звик бідкатися Андрійко – хай лиш один одного цюкне барткою – і кінець. Еге! Сумна їхня доля! Уже ніколи більше не поб’ються, ані не затанцюють. Тріскає голова, слабка й пуста, а незграбна рука іде в кайдани. Один до гробу, другий до криміналу. І все. Куди це годиться. А в ті часи люди були і міцніші, і ґречніші. І рубатися вміли, і вчасно помиритися.
Так розпочався той період буйності, період бійок, про який збереглися пісні та який погано закінчився.
Хоч до кінця було ще далеко, однак і сам Андрійко визнає, що не лише добро принесла свобода. Почувши вість, що нема мандаторії, що «скасувалися» пушкарі, через Судію прийшли загірські опришки з Угрів. Погано, дуже погано їм там велося. Уже майже два століття вони дедалі більше марніли, аж стали подібні на збідованих і загнаних втечею розбійників, а не на гірських опришків. Де їм там до наших юнаків! Дуже їх припікали угорські суди й уряди. Того, кого ловили, відразу вішали на цьому ж місці, насаджуючи весь тулуб від рамен крізь груди на гострий кривий гак, мов на велику вудку. Тож вони шукали свободи і поживи з чужої шкіри тут. Петро Шекерик, правнук Палія, описує у книжках, як то мудрий і грізний ватажко Пігул-Попицун, який за часів Дмитра був уже старим чоловіком, колись прогнав і провчив загірських опришків, убивши відразу дванадцятеро одним пістоликом. Може, тоді з ними ще варто було боротися. А тепер, коли Попицун був дуже старий, Пелех уже мертвий, а Дмитро пішов до цісаря, зайшли ті розбишаки, почали грабувати й спустошувати хату за хатою. Ще й припікали декого, лили смолу на живіт, щоби признався, де тримає гроші. У деяких хатах уже не було на чому лягти: забрали ліжники, забрали сукно, одяг, навіть харчів ґаздам не залишили. Добиралися і до двору в Криворівні, але там їх привітали щедрими пострілами. Відступили, нападали тільки на слабші та менш захищені хати. З усіх гірських ватаг ніхто кроку не ступив, щоб їх прогнати.
Безлад ставав дедалі більшим. Гроші танули, безперестанку йшли коні то з Косова, то з Угорщини, то з вином, то з горілкою. А купці не поспішали в гори. Ніхто не купував коней, волів та кіз. Навіть вірмени не квапилися давати біднішим людям кіз на випас у горах. Угорські ярмарки закрили, на доли нікого звідти не впускали. Де-не-де робилося трохи тісно серед тієї славної свободи.
Свобода вже добре розгулялася, а вістей про послів ще не було. Щось дуже довго не поверталися. Так довго, що вже перестали їм заздрити ті, що не пішли. Хто знає, на якому світі та цісарська Відня? Цікаво, чи можна звідти вернутися до хати? Уже вважали їх за пропащих.
Від Шкіндів приходили ще інші вісті.
ebooksa