Ці голоси губилися в шепоті, у ворожому мугиканні та буркотливих порадах, які ставали дедалі голоснішими, наче ріка вночі збиралася розлитися. Радилися впівголоса (хоч дещо було добре чути) – заманити Дмитра в засідку, відрубати йому голову й відразу десь закопати, щоб ніхто не знав. І Куділя так само. Тоді буде безпечна і повна свобода. Лиш би хтось зголосився до цього добровільно! Тим часом проклинали і кляли, так паскудили роти, ніби плювали і харкали з того туману.
Котрийсь із кудлатих полонинських дідів, що вдосталь натанцювався на гробах, а винця потягнув понад міру, був такий добрий до світу, що ніжно обнімав одного за другим тих змовницьких заколотників і горлодерів. Просив їх, аби дали спокій, аби погодилися, піддалися цісареві. Сонно говорив:
– Браття! Не раз уже пияки світ врятували – і тепер також.
Тоді якийсь голос поважно й поволі сказав:
– Що та ваша свобода варта, небоже-князю? От подивися тут, послухай. То через тебе всі наші молодці подалися в опришки. А тепер на тебе самого підуть. Гай, гай! Нехай ідуть. Такого зухвальства від початку світу не було. Це свобода? Стара правда? Стара віра? Псяча віра, вовча віра й більш нічого. Людина більше непевна – а тому й до праці неохоча, – ніж за татарських, сироїдських часів. Уже за пушкарями оглядаємося – дай їм, Боже, здоров’я, – як за добродіями, за мандаторами – дай їм, Боже, неба, – як за ангелами. Хто коли щось таке бачив? Цісар, цісар – кажеш. Що цісар? Не має він, видно, сили, бідненький, нічого сам не може без пушкарів. Поклонитися треба буде мандаторам, в ручку по-подільськи поцілувати, бо саме бадилля з нас лишиться.
На цього промовця вилилася вся повінь злості, прихованої в імлі. Вдарили верески з туману, пекельна капела. Стрибали, переверталися верески, розбризкувалися, мов болото від коліс воза. Важко було щось із того зрозуміти.
– Ти, грубий кнуре, ти, вошивий баране! Гавкаєш на Дмитра, а сам кабан дуківський. Радій, кричи «віват» із пушкарями. А тим Василюковим опришкам, що їх десь понищив чи закопав славний пан ватажко, співай вічну пам’ять. Танцюй за їхні душі! Дідова субота! Затанцюємо ми й вам. Ой, гуки! Ми гуки!
З вереском, із захриплими співами переплелися тріскучі удари барток одна об одну та інакші глухі удари, що вражали людські тіла. Постріли пістолів, крики розпачу й жаху, благання: рятуйте, рятуй, Василюку! Стогони, хрипи, потім плач і голосіння жінок. Поки Дмитро продерся через натовп і підбіг, уже не було ані тих, що билися, ані тіл побитих і порубаних. Здалека ще щось стогнало, може, вмираючий, якого забирали найближчі, а з іншого боку щось реготало, може, його вбивці. Хтось прийшов власними ногами на дідову суботу, а вже до хати не повернувся, полетів звідти душею просто до святих дідів. А тумани огорнули, затаїли все, немов це осіння казка, а не кривава правда.
Усе закінчилося.
Ще якийсь голос переконливо додав, може, старий Шкінда:
– Слухайте, люди, подалі від того всього, від патентів, від віч, від усіх нових мод, цісарських чи панських! Кожен за себе! Свобода? То у нас так: що ґрунь, то інший закон, свій закон, своє право. І з цим розійдіться з Богом.
Та не розходилися. Мовчали тумани, ніби не було там живих.
І тут обізвався повний, глибокий голос, сильний, як дзвін:
– Це говорить Філько, старий Філько Желєнський з Красноїллі. Хто має щось проти мене?
Тумани мовчали.
– Якщо так, – казав далі сильний голос, – то я вам скажу. Те, що тут навколо крутиться, винюхує і ховається, то не чесне товариство, ґаздівське чи юнацьке. Це спаршивілі щурі, що плавають у гноївці, гризуться у присмерках та скавулять, даруючи один одному заразу, а потім ховаються до нір. Задушну дідову суботу так святкуєте? Хіба свято щурів святкуєте. Аби Бог вас за то побив громами, аби вас голодом розуму навчив, а панщиною – як цінувати свободу!
Тумани зітхали.
– Тепер до тебе ще говорю, Дмитре Василюків, цісарський депутате. Розумію, що цісар християнський, наш побратим, хоче, щоб було добре, якнайкраще. А кого ж має послати сюди, він, старець над могилою, кому дав свою палицю? Тебе послав, знаю це, благословив тебе геройською рукою. А ти чому терпиш розбишацьку сваволю? Чому не збереш своєї вірної жменьки? На що чекаєш? Чи злякався тепер чогось? Доведеш цим до голоду, до зарази, врешті до неволі. Така-то буде твоя свобода, Дмитрова – Василюкова.
Довго не було ніякої відповіді. Тільки туман шепотів і бурчав, іноді булькотів, і знову була тиша тим глибша, чим нетерплячіша. Тоді з туману, наче посвіт, затріпотіла, замерехтіла флояра. Так би закрити очі і слухати, слухати її: вже ніби й сонечко світить і гріє.
Андрійко каже: флояра, Божа музика, не боїться свята, навіть задушного, ані посту, ані заборони на неї нема. Сам Бог, головний пастух, грав на ній, коли ходив по землі, по горах, з овечками, в тумані первовіку. А за ним, слід у слід, хитро і глупо, музикуючи й лукавлячи, плентався Арідник із козами та зі скрипкою. Грав на скрипці, поки не догрався.
ebooksa