Дмитро пояснював, що і на долах нестаток і що тепер зібралися не для того, щоб говорити про якісь напади, а про допомогу голодним. На допомогу цісаря, – сказав, – узагалі не повинні чекати, бо вільний народ сам собі допомагає. Потрібне зерно, а потім будемо і про те думати, що каже Філько.
Рада потрохи розколювалася, як завжди буває в незгоді, – всі говорили, а ніхто не слухав.
Помирив усіх Шумей. Притягнув важку бербеничку, повну грошей. Несучи, хекав і важко дихав. З розмаху поставив її на столі, аж стіл затріщав.
– Їсти чи сіяти, але зерно потрібне. Це даю на зерно, нехай кутські гроші не марнуються, нехай не снядіють у бербениці. Хай до нас не лізе неволя. Вона завжди ладна пхатися вслід за голодом. І в цісарське слово вірю, але чи ми не дуки? Чи ж мусимо чекати на цісарську поміч, чи ж ми гірші за нього, ґазди?!
Шумей радісно реготав від задоволення.
І знову частував щиро й уважно кожного зокрема, аби голод не заповз, аби когось не вхопив, бо голод – то зараза.
Після Шумея один за одним зголошувалися інші. Дмитро ревашував, ретельно все записував. Кожному дав дощечку, ревашовий розрахунок, скільки той дав, скільки має ще дати. Дощечки залишив у Шумея. Усі разом ще обмірковували, скільки збіжжя купити, як ділити збіжжя, як тим часом годувати людей молоком і тим, що хто має.
Тим часом по селах, старим звичаєм, кожен, хто чим міг, рятував голодних. У старого Василюка було вісімдесят дійних корів. Коло корів поралася вся родина разом зі службою. Рік був дуже багатий на молоко. Кожного дня доїли понад десять тергів і стільки ж розходилося до вечора. Не раз домашні, виснажені працею, доглядом за коровами і видаванням молока й сиру, ввечері падали з ніг, засинали будь-де і, лише трішки поспавши, опівночі самі сідали поїсти. Бо всім, навіть ситим людям, так хотілося їсти, як ніколи. Якась гарячка сиділа у животах, голод, як букова ватра, підгодована вітром, гудів і швидко пожирав їжу, то – як прибита вітром ватра – пригасав, затаївши лють, а згодом втомлено, ліниво розгорявся і знову поглинав свою поживу. Коли комусь вдавалося потрапити на доли і він бачив поля збіжжя й оброблені городи – голод у ньому стихав.
У Василюковому обійсті, окрім мандрівних, принагідних гостей, були ще гості постійні. Цілу нову хату віддали тим матерям, що прийшли відгодовувати голодних дітей. По колешнях чужих корів і телят доглядали разом із ґаздівськими. Ті, що були вимучені голодом і худі, поволі відновлювали сили. Гості працювали разом із господарями, годували й доїли корів. Усі ходили шукати молоденьку кропиву для хліба, грань на ніжну кашку для дітей і для виснажених голодом, корінь болотниці26 для сушіння. Бо великі хатні запаси танули дедалі швидше. Лише молока і сиру не меншало, а прибувало: сіна було багато, поволі з’являлася свіженька паша.
Штефанко, почорнілий від трудів та клопотів, завжди був догідливий і повний надії. Не лише допомагав тим, що зголошувалися, частенько згадував собі вже зранку бідніших побратимів, різних бідарів, що мешкали десь далеко і про яких не було звісток. Наказував наймитам: гей, синочки, може, пішли б аж під Гостовий, подивитися, що там у веснарках діється. Накладав на коней бесаги з ячмінним борошном, пляцками та сіллю, бо цього могло там бракувати, і ще, про всяк випадок, трохи бриндзи і квасного молока у бербеницях. Тільки один наймит пішов, уже Штефанкові думки били в іншій стороні світу: гей, слухай, мій милий, казав наймитові, там під Чорним Ґрунем за Бережницею мешкають бідарі. Збирайся, синку, найхутчіше, бери на коня, що є, аби встигнути за дня. Штефанко так само любив працювати, як допомагати й дарувати. Іноді виявлялося, що нема змеленої муки, що треба нести зерно до млина. Одна за одною порожніли великі скрині у Штефанковій коморі.
Поволі, спокійно, поступово виймав Філько Желєнський свої запаси турецького зерна, яким так пишався. Ночами лущив качани кукурудзи. Але Філько був усе ж людиною маломовною і сором’язною, рідко говорив з людьми, довго збирався, щоби щось сказати. Коли щось казав, то вже рубав незграбно й різко, часом хотів щось сказати і нічого не казав, часом не закінчував речення, обривав на половині. Коли приготував повну комору золотого насіння так, що лежало на підлозі у людський зріст, послав по Дмитра. Нічого не кажучи, завів до комори.
Комора, чудесніша, ніж скарби Довбуша, теплом і доб- ротою дихає кукурудза! Кукурудзяний запах огорнув Дмитра щастям. Уже склав у голові пісню про кукурудзу.
Філько наказав, щоб Василюки послали когось забрати зерно і потім самі його ділили. Не любив зустрічатися з людьми, не любив розмовляти.
Шкінди теж не пасли задніх. Старий Шкіндів стрийко разом з Оленкою роздаровували, що могли. Не мали аж так багато запасів, але не хотіли, щоб Василюки переважили їх у гонорі. Старий Шкінда давав бідним людям не тільки їжу. Роздаровував усе, що бачив у коморі, аж решта родини мусила просити його трохи схаменутися.
– Усе це пусте, – викрикував стрийко, – я вже різне пам’ятаю. Як треба буде, то знову поживимося з вірмен, із жидків, із панків. А може, і так якийсь чорт прийде – мандаторський чи цісарський – і в нас це позабирає. Нехай бідні люди мають. Нехай добре слово тут нам залишиться!
Тому багато добрих слів зліталося до Шкіндової комори. Хто приплентався здалека, не виходив із хати Шкіндів без подарунка. Приходили й такі люди, що з голоду комусь попродавали свій одяг і тепер, не маючи у що загорнутися, ходили обдерті, обшарпані. Але були й такі приблуди десь аж з-під Кут, які почули, що є на Головах такий рід гулявих роздавачів – тільки кланяйся їм до пояса, добре басуй, маж облесним словом, як маслом, – і все тобі дадуть. Як ластівки навесні коло своїх гнізд, пурхали і зліталися добрі слова по Шкіндовому обійсті. На порожніх полицях сиділи, звабно шкірячи зубки, такі прості слова: «Аби сте дочекали, аби сте прожили сто літ і понад сто! Аби вас Господь Бог нагородив!»
Але у спорожнілих скринях Шкінди зберегли для себе кращі дари, такі слова й такі побажання, яких щодня не почуєш: «Мої людоньки солоденькі, аби сте ступали по золоті! Аби кожному з вас служив ангел Божий на кожному кроці – ви ангели Божі на землі, а не люди». Що більше роздаровували Шкінди, то більші були натовпи, то більше було добрих слів, то радісніше було у Шкіндових ґаздівствах, які від часу ворожнечі з Василюком, розриву сватання та сумної коляди були огорнені смутком. Скрині й комори тріщали від сердечних слів, вони вже просто не вміщалися. Відтоді у Шкіндів більше не наговорювали на Василюків, а у Василюків – на Шкіндів. На плаях уже не уникали одні одних, віталися дуже ґречно. Ворожнеча минула. Чвари втихали.
Так само, як у Головах, в інших осідках також людям допомагали, годували. У Красноїллів Дідушків, в Ясенові у Шумеїв, навіть до Криворівні молодий пан зі Станіславова передав багато пшона, і управитель оголосив, що кожен, хто потребує, отримає стільки зерна, скільки йому треба на цілий місяць. А ще, коли вже підсохли плаї, Куділь привів до Ясенова цілий караван коней, нав’ючених зерном, що його купили за гроші, зібрані у Шумеєвій хаті. Куділя радісно вітали. Сотні людей оточили караван.
Льодова Баба слабшала. Сутужна, туга весна відступала. Василюк був близько до перемоги.
Саме в той час дедалі частіше, особливо на Буковині, гірських людей почали називати гуцулами, тобто розбійниками, а гірський край – гуцульським, розбійницьким.
ebooksa