А коли вже не стало починачів та віщунів, Фока зберігав ті ревашеві карби на тисових колодах, звідки сліпець вичитував пальцями. Понад усе зберігав оповіді громового діда у своїй пам’яті, як у книзі, зарослій мохом від старості. Але погідний, рухливий, Фока, який просто електризував людей своєю присутністю, мало про це розповідав. Згадував рідко і передавав тільки поважним людям у виняткові моменти. Багато чого довірив і нашому дідусеві з Криворівні.
Свідчення Фоки
Віковий дід, громовий віщун, часто говорив сам до себе, часом співав, а часом, щоправда, рідко, забувався і шепотів якоюсь незрозумілою мовою, якої я ніколи не чув. Бо найголовнішою наукою лірників була таємна мова. Власне з цієї мови здавали іспит молоді сліпці перед лірницьким сеймом, також таємно. Без цього іспиту ніхто не міг бути товаришем братства і належати до лірницької віри. Таким і співати не дозволяли. Але це бувало тільки в низинах, так пригадував громовий дід, і то дуже давно.
І тримав той старець приручених тварин, ціле лісове господарство: лисиць, ласок, сарн, сов, шулік. А найбільше – всіляких гадів. Дуже полюбляв і вмів до них говорити.
«Весь цей світ, – казав громівник, – то велика книга. А той світ і людська душа – то музика, гра. Зрячий віщун виснажує себе, розгадує, відчитує, а незрячий того навіть не потребує і знає більше, бо все йому грає, само виспівує.
Це світове письмо позакручуване, дуже тяжке. А часом навмисно написане навиворіт, щоб якийсь доскіпливий чоловічок вичитав щось протилежне. Бо воно тільки для свідомих, для тих, до кого зійшло небесне покликання. На обличчі людини написані її думки, її наміри, добро і гріх, те, чого вона хоче. А на долоні – спадщина, доля: хоче чи не хоче, так воно є і буде. Квіти та зела про землю виписують, про ґрунт – який є або буде. Води про нутрощі землі повідають. а ще виписують на скелях, на берегах, на урвищах і на дні теж. Тільки читай уважно, вникай у те, синку! І тільки тим, що відчитаєш, що переписане у тебе в голові зі світової книги, що позбирано у твоїх вухах зі світової гри, тим можеш керувати, примовляти й інших провадити, не наказувати, а витягати з глибини, піднімати догори».
І ще так казав старий про ту музику, той спів:
«Ватра димом вилітає, шукає собі по горах другої ватерки-сестрички. Але ще здалека випитує її, співає до неї, приговорює і шепоче.
Лише прислухайся – і будеш знати, що де кому писане, що кому загрожує, що проти цього вдіяти. Усе тобі ті ватри в розмовах своїх виспівають, нашепчуть.
Вітер говорить або радіє, трембітами гучить або квилить і б’є крилами, і гупає в барабани, до бою кличе Красний той весняний молодик, леґінь. Сміється, скаче на коні з полонини на полонину, копне Льодову Бабу Євдокію, барткою дорубає – і відразу тепло. А виспівує, ніби сто церков повних співало і ніби на кожній горі церква. Виспівує нове життя травам, квітам, пташенятам і всякому диханню. А зимовий вітер – сухоребрий шестикрилий лісоломець: стадами виганяє морозяних коней, жене поперед себе, витоптує пущі. А ночами заводить про всі могили і про те, що в них діється-не діється. І які ще будуть нові могили. Наслухався я його, а колись серцю тяжко було слухати.
Вітри – найстарші лірники-музиканти, як і ми – мандрівні волоцюги. Летять уперед кудлаті, скуйовджені, незрячі, але свідомі своєї мети. І так само, як для ліри, музики Божої, не існує заборон, не існує посту, так і для них. Їм завжди можна грати. І вони охоче грають. І завжди є кому послухати. Бо і лісові духи, і джерельні нявки з полонин, і косматий Дідо визирають з лісу, визирають із трав, визирають із води, слухають вісті-повісті вітрів, наслухатися не можуть».
«Мандрував і я, – правив дід, – як ті буйні вітри. А потім уже інше слово до мене прийшло. Дід-лірник завжди знає, що має співати, коли яку пісню має закінчити, а іншу почати. І я ген, на долах, на полях-подолах, у ярах, у степах широких багато років тому закінчив свою лірницьку пісню. Причитання над наміром людини, що слабша від пилку будяків на вітрі, і над людською долею, що жалісніша, ніж трава спалена. Ці гіркі думи, думи покірні я закінчив, обірвав. І десь там, у степах, братство моє, чиїм я був отцем верховним, покинув їх. Тож ходили до мене брати-старці сліпі, дріботали, кийками стукаючи, аж сюди на верх. Тягнулися сліпим рядом, мов дикі гуси, які вже не відлетять у вирій. Приходили, щоб сеймувати по-дідівськи, грати і плакати над долею світовою. А я їх втішав, напоумляв твердо. І тоді вони з плачем верталися, надто мучилися дідівською пам’яттю. А потім, ого! Ходити вже перестали. А дід тут сам залишився, тільки з громами. І смерть щось мною не цікавиться.
Тут я почув пісню грому. До того часу не знав її, а власне це було тим світовим словом, що кликало мене туди на верховини, сюди от, під хмари. Співав я не раз, і моя лірницька старцівська братія про того Хмеля, що зі зневаженого чоловічка виріс на лева. Сам давав відсіч усім панам-ґвалтівникам. Прогнав їх, зім’яв, погасив, у жорстоких водах потопив. Співав я також про Гетьмана, про того крилатого, що від турків старечими грудьми дітей християнських заслонив, а голову білесеньку, для царювання помазану, під криві шаблі положив. Отож і до мене прийшли ті голоси, що лев тут потрібен і орел господній для боротьби із громовою навалою, з тою громовою вірою. Дитятко Боже маленькими рученятами мене, столітнього майже, обняло, прошепотіло».
Фока признавався дідичеві, що йому волосся їжилося на голові, коли він дивився на починача тоді, як збиралися громові та градові хмари. Вони повзли з-за вершин, а гуркіт і рев громів розносилися далями. Тоді дід із перекошеним обличчям, із напіввідкритим ротом, мов орел, що, побачивши здобич, розтуляє дзьоба, дивився сліпими очима у бік хмар. Готовий до стрибка, вихиляючи через парканець ґанку велику голову з білими кудлами. Виклинав пошепки, часом кидав погрози.
– А коли слухали його градові хмари, то не тільки мене, хлопчину і звичайного християнина, а й бувалих старців спочатку придавлював страх. Потім страх відходив, а наостанок душу наповнювала надія. Серце раділо, бурі були не страшні, бо всі бачили, що людина може і на що здатна наша віра, якщо знає світове письмо і чує музику світу.
Усіх нас розумний дід повчав про таємничого залізного цісаря, що зачиняється у скальних вежах і коморах, за кам’яними мурами-загородами, а не хоче вийти на люди. І як ґазда з ґаздами, хоч і король, словом добрим на святу вечерю прошений, поєднатися не хоче. Спраглий тільки того, щоб топтатися по шиях і хатах людських, поля та худобу градом нищити, перунами бити, громовицею глушити. Тому дід казав:
«Те саме слово, слово поєднання, народжене на Святий Вечір, має силу проти короля, коли той хизується гординею, коли жадає познущатися, спалити на порох людські кості. Бо не маєш більшої сили, як двері хати, відкриті навстіж на Святий Вечір, коли Дитя Боже простягає ручки до всього світу. Однак за кожним треба визнати гордість і честь, тож нехай ґазда, братаючись на Святий Вечір з усім світом піднебесним, так примовляє до громового цісаря:
«Прийди, королю шанований, на Вечір Святий. Погости у нас, будь ласкавий, володарю! Чемно кланяюся силі твоїй, твоїм народам, народам громовим, градовим, твоїм лицарям, твоїм панам-вождям і твоїй дружині. Бо над нами всіма є сила більша, святіша, що нині родиться і світло розсіває. Цісарю, будь ласкавий прийти, разом з нами її славити».
Але що тоді робить громовий цісар? Замикається у страшенних замчиськах, зачиняється, глухий до святого слова, впевнений у силі блискавки і в гарматах граду. А виїжджає аж тоді, коли буковини зазеленіють, коли поля у квітах, коли лани коси розплітають. Рушає з усією снагою, погрожує знищенням, щоб упокорилися перед ним люди, щоб визнали його Богом.
Суне, як чорний ведмідь, гримить разом з усім залізним військом, гуде загонами, шеренгами залізних коней із залізними вершниками, залізними сідлами, вуздечками і залізними чепраками.
ebooksa