Він, цісар, на важкому вороному коні, темний, похмурий, підперезаний блискавками, помахом скіпетра роздає накази. Він присягнув великою громовою присягою витоптати землю і зневажити святість. Довкола нього громові воєводи, хмарові бояри, його синки, внуки, родичі. А попереду – зібрані з громових скельних країн військові музики: громові трубачі, трембітарі, скрипалі та цимбалісти грають до бою проти людських ґаздівств, проти всієї пашниці, всієї звірини. Цісар пишно-зверхньо скіпетром блисне, вкаже на оселі та поля. І вмить почнуть бити громами чорні війська, засипати гострими льодами, ранити, листя здирати, поля толочити, хати ламати і валити.
Ось тоді, ґазди, сини Божі, згадуйте! Це слово несіть високо до хмар!
Щоразу, промовляючи заклинання, велетенський сліпець вставав, витягав перед собою руки, підносив голову догори і дуже виразно шепотів:
«Хвала верховинам і глибинам святим. Хвала зорям-органам небесним. А мир, спокій доброї волі травам земним, хатам, трембітам, флоярам і серцям».
Це слово милуванням великим об’єднає всі сотворіння.
Це слово погубить у безвісті, у провалля світові залізні війська, усі раті блискавок.
Бери, цісарю вражий, свій меч вогнистий, забирайся, хапайся за сідла і стремена залізні, втікай! Я, словом озброєний, даю тобі дорогу у безодні, у безвісті, до льодів безмежних, до морів бездонних. Там шукай собі слави, зі зміями воюй, зміїні палаци здобувай!
Коли ж не відступлять сонми вражі, взиваючи до святих знаних і незнаних, добудьте з глибини заклинання слово невимовне, найсвятіше, у кожного інше. Спиніть, спутайте, задушіть зашморгами за шиї громові війська! Хай гинуть, стогнуть, пощади просять… Отак нехай чинять-починяють ґазди. На хвалу Дитятка із зірок, в Його ім’я, на честь Різдва Святого.
І цей віщун, і інші – пояснював Фока – дали нам розуміння, що не хтось інший, а саме святі посланці, трудівники Божі, ґазди такі ж лагідні, як і зорі, що нам світять, – керують світом, порядкують і вчать, лад і красу творять. Не брутальні сили, хоч би якими вони були потужними. А дітки Божі танці ведуть радісні та світ ними звеселяють, серця йому додають. Колись, дуже давно – так переказують старші – люди вклонялися громам, падали долілиць перед блискавкою, мали її за Бога. Але освітлені світлом небесним вітці наші навчили нас віддавна, що не насильству треба поклонятися. Отак, приятелю мій, від свідомого чоловіка, пісняра, від співаків Божих маємо цей заповіт, що краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш верховинський закон, така правда старовіку.
Частина друга
Лiсовi люди
Далеко від людських осель, високо над межею лісів, хребтами, по безкраїх трав’янистих полонинах або через перевали біжать плаї, прадавні доісторичні шляхи, протоптані століття тому. Сягають Балкан і Альп, мають свої сполучення зі степовими шляхами України і Волощини. Деякі покинуті, деякі використовуються лише під час найбільших повеней, коли затопить дороги і биті гостинці.
На розхрестях стежок ще й досі видніються – замість дороговказів – почорнілі хрести з довгими раменами. Іноді, вже повалені або зотлілі, вони лежать, сховані високими травами.
Ще вище у Чорногорі, на крихких пісковикових скелях, або у Чивчинських горах на сланцевих схилах, у недоступних закутках починаються – щойно від половини стіни – вибиті сходини, які пнуться стрімко вверх.
І підземні коридори, і кам’яні засмолені комини, що виступають із землі, з якихось печерних скельних житл, спонукають домислювати, здогадуватися.
У глушині Палениці – біля витоків Черемошу, серед неосяжних борів, на бездоріжжі, де, здавалося, ще не ступала людська нога, несподівано проймає дрож від виду обвуглених підвалин, решток осель і людських костей.
А навколо – самі гірські неходжені простори, неторкані пущі, скелясті пустелі, все ніби без історії, ніби щойно чекає на людину.
Та вість і переказ бачать і знають більше, ніж очі мандрівника. Напроти тих місць – так повідають – де на середині стіни починаються східці, є доступна для проходу скеля, кам’яний блок. На ньому є виразний слід зарубки для балки, кладки, яка вела колись над прірвою до тих сходин, що вирубані у скелі. Ще недавно, як твердить вість, такі бері-тисові кладки – були вкладені у скелі. Туди був потаємний доступ, а далі – вхід до скарбів, невідомий і недосяжний для невтаємничених. Бо власне там угорі, де закінчуються кам’яні сходи, є комори і кам’яні двері, які до них ведуть: якби ж то відати, якби знати якийсь крихітний знак, якусь засувку, схований камінчик! Легко можна було б і тепер розсунути важкі двері, відкрити вхід! А там є скарби великі, незліченні… Деякі чисті, незакляті, для доброго діла призначені. Натомість інші закляті. Хто знає, може, десь там є доступ до проклятих світів і сил. А може, до благословенних. Як для кого.
Де-не-де, ніби пагорби гігантські, горгани – могили з брил. Зрозуміло, що не людські руки їх насипали. На них стовпи – стовбури – у вигляді людських постатей. На стовпах знаки, старі реваші, поточені водою.
У деяких недоступних коморах донині гніздяться дракони, склоокі жертви, змії, вкриті лускою.
ebooksa