На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Є й такі комори, де живуть-доживають, стережучи скарби, до дня, в який щось – невідомо, що – станеться, пустельники, віщуни, святі старці. Люди вже давно вважають їх померлими.

З деяких скельних комор чисто і лагідно дзвонить дзвіночок, сиґнатурка. Скликає на службу в неділі та свята. Іноді застерігає, коли наближаються великі бурі та небезпечні повені. Полонинські пастухи знімають кресані, побожно хрестяться, коли до них долинає голос скельної сиґнатурки.

А в іншій коморі можуть раптово заграти кам’яні органи, вирубані у скалі, задудніти серед опівночі зоряної, аж гори здригаються.

Над великими пущами на південному боці Чорногори годинами безупинно ширяють кілька орлів. Це знак, що сейми сеймуються, що служби правляться у якихось коморах, у скельних церквах. І кружляють орли-стражники, пильнують, щоб ніхто не наблизився до порогів, яких не переступити людині.

Про комори нинішні люди знають небагато. Хіба що знайшов би десь дуже старих повістунів. Такий дід, що лежить на печі і не має з ким поговорити на цьому світі, коли його знайдеш, кине на тебе строгий, суворий, пронизливий погляд і відразу знає, чи варто озиватися. Мугикне якусь важливу вістку. Відвернеться до стіни. А решту велить тобі розгадувати.

Слухаєш такі вістки, даєш їм вести себе за руку вертепами. Чуєш – надто багато. Бо все гадаєш: тут вісті снують і туманять, а далі обривається в тобі непохитна впевненість, що цих пусток не торкалася людська стопа.

І тоді вістка – колись випадково почута – тлумачить: то було життя, яке не пристосовувало до себе гори і пущі, а само навмисно уподібнилося їм. Прикривалося, ніби маскою, криївками лісів та полонин. Навіть старалося, щоб його заховало забуття. Тому слід того життя так само безіменний і так само іноді проглядає мимоволі, як покинуті предвічні гнізда якихось орлиних родин, як забуті сховки рисі та ведмежі барлоги.

Лиш іноді доходила вість про смерть: ті хрести і, можливо, ще давніші пам’ятники є згадкою, останнім зверненням до людського світу.

Найближчими до наших часів із тих, хто перебував у цих гірських просторах упродовж останніх кількасот років, були опришки, лицарі-розбійники.

Однак найдавніша вість сягає ще далі у минувшину, занурюючись у гущавину й глибини старовіку. Розкриває ще дальші сховки великих і значних діянь, запечатані у склепіннях скель, порослі буйними травами і сивим мохом. Життя, чиї зотлілі рештки так давно передали свої соки духмяним зозулинцям, деревію та поколінням лісових смерек.

І що? Мабуть, ніхто б не повірив тій вісті, а може, навіть слухати не захотів би, якби не видимі сліди далекої давнини: горби-могили велетів і письмо гігантів, вирізьблене на скелях.

Вість про велетів

Високо над вигином Черемоша біля Ясенова є гора, велика полонина Писаний Камінь. Уже здалека вона має вигляд великого зеленого пагорба, рівномірно насипаного у формі піраміди, біля підніжжя вкритого плащем чорних лісів. А на вершині полонини – велика скеля, непомітна з долини Черемоша. Вона вкрита чи то знаками, чи то дивними написами, а поздовж тріснута чи розколота – наче привалений віками саркофаг із щілиною посередині, яка нагадує вхід. Біля підніжжя скелі земля вкрита м’якою буйною травою. Наче вартові, туляться до саркофагу великі ялиці та невисокі покручені смереки, які повиростали залежно від вітрових течій. Поруч – безліч квітів: деревій та зозулинець.

Нашептана вість приводить історію саме сюди і розповідає таке.

Ці могили таять ще давнішу, незбагненну історію. З непроглядної пітьми постають видива. Пливуть, ніби в тумані, повільно, далеко. Тумани поступово рідшають, проясняються, а потім знову все застилають.

Колись – може, тоді, коли вже потекли перші води, а гори щойно почали рости, – з’явилося тут із вод чи з лона землі покоління велетів-воїнів, ясноволосих бійців, народ королів землі первовіку. І росло це ґаздівське плем’я королів разом із горами та лісами, розросталося верхами, мов ті баштоподібні ялиці. Ніхто про це нічого більше не зна, кажуть лише, що вони весь час росли і могутнішали.

А потім, через багато років, однієї весни, коли води розбушувалися, а шишки зачервоніли під верхівками, почався серед них рух, ніби роїння у бджолиному вулику. З якоїсь полонини вийшов віщий вождь, промовив таємне слово, подув у трембіту, дав знак – і відразу поміж ними, ніби серед перелітних птахів, поселився неспокій, наче б їм крила почали рости. Гасали з гори на гору, постійно чогось шукаючи. У скалах познаходили руду, перекували її на сокири, шкіряні обладунки пооббивали золотом та сріблом. Зрубали на верхах тиси та столітні кедри і спустили їх на весняну воду. І тоді – ген рікою попливли до Дунаю, до далекого моря. Лише мовчазні ліси були свідками, лише гігантські кедри й тиси, шепочучи і гойдаючись на водах, це бачили.

Вилетіли з Верховини невеликим роєм, наче зграя мисливських соколів. І гуляли – по морях, на крилатих кораблях, навіть – так кажуть ті, що знають, – піднімалися понад хмари. Засновували держави, здобували королівства, сокирами написали закони велетів на скелях і на недосяжних надморських височинах. То був такий міцний рід, такий непохитний, що – хоч і було їх небагато – ніколи у боях не відступали, хай і перед тисячами ворогів. У своїх книгах, на сторінках скель, кожен сокирою писав про свої рани. Про рани батька й діда урочисто вістував світові, маючи це за найбільшу честь. А хто у бою гинув, того проголошували божим сином і перед його могилою кланялися до землі. Їхньою головною вірою була віра в сокиру. Бога вони називали віщим топором. І пісні про топір співали, рухаючись глибинами. Дотримувалися закону сокири. Пили меди з позолочених черепів убитих ворогів. Усьому світові давали королів зі свого роду. Хоча пізніше вже говорили різними мовами і навіть, здається, визнавали різну віру, однак мали глибоко заховане знання про Верховину, про свій рід. Бо завжди таємно мали понад собою одного короля-віщуна, який їм нагадував про батьківські гори, чув голоси й отримував накази зі світу небесного.

Багато світу повалили, але багато й змінили. Набудували міст, замків у хмарах, на хмарах, святинь – ніби клейноди, що зійшли з неба. Познаходили багатства і скарби у недоступних горах, пустелях і на дні морському.

І знову – через роки чи через століття – щось сталося. Рух вселився у їхні серця. З якогось острова на далекому морі дав знак королівський пророк, затрубив у трембіту весняний верховинський сигнал, розіслав із посланцями таємне слово: і зашуміли шереги, і всі королі та срібноволосі старці, і мужі, як тури, і синьоокі пахолки поспішили зі зброєю через моря, світами, до Верховини, матері королів. Покинули воювати, покинули королівства, подалися за королем-віщуном. А він, виграючи на золотих цимбалах, вів їх піснею. І провів через моря, пустелі та вершини.