На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Опришки, лицарі, шляхетні розбійники були справжніми лісовими людьми: лісів не корчували, стежок не прорубували, гущі жерепу не випалювали, полонин і царинок не виробляли. Не закладали обійсть, доріг та мостів не будували. Тільки тому й були раді, тільки й того хотіли, щоб ліс залишався лісом, неприступним, неторканим, захищеним гущавиною та барикадами вітроломів.

За словами пісні старовіку, що її співають на опришківський мотив, мати-ґаздиня благає і застерігає сина, який іде до лісових хлопців:

– Синку! Вода тебе втопить, Дунай бездонний тебе забере, ліс чорний тебе поглине, звір розірве, розбійник тебе зарубає.

А леґінь кучерявий їй відповідає:

Ненько! Дунаї мя знають,Коли йду я – хвилі стають.Як перейду – вал гуркоче,Розбій до мене щебече,Ліс голубить побратима,Вовча зграя страж ми трима.

Чорний ліс, води-Дунаї, дикі звірі розступаються перед ним, прикривають його відхід і втечу. А як пройде, знову такі, ніби людина ще ніколи тут не ходила, ніби таємнича дрімота безперервно огортала пущі та верхи.

Але й до людських осель, до ґаздівської дідізнини вже нема йому повернення. Він уже – лісова людина.

Возьми жменю піску, моя неню,І посій го на каменю.Стане синім квітом пісок розцвітати,Тоді син ся верне до рідної хати.

Не одну сумну, криваву і щемливу історію сховали скелі та ліси. Так, як і нікому не відому історію пораненого орла, який помирає самотньо, у забутті, десь у скельних сховках чи в лісовій гущавині.

Коли гірська весна починає підморгувати та посміхатися, коли шепоче на вухо, ніби намовляючи й обіцяючи, тоді здається, що то не опір проти утисків і насильства, не помста за кровну образу, не любовна зневіра, ані навіть не поклик крові гнали цих юнаків із золотистими і темними кучерями до мандрів та поневірянь, подібних на життя хижого птаства.

Виною цьому – вибух сил, які нездатні розсунути стіни ґаздівської хати, але не можуть у ній поміститися. То був весняний відліт.

Доки мовчать онімілі, закляті кригою, засипані снігом води, ніби спустившись у підземелля, доки окутані каптурами снігу смереки, наче крилаті вартові, загороджують пухнастим пір’ям засніжених гілок вхід до лісу, доки сніг занотовує і записує кожен слід, – тиша огортає людські оселі.

Та однієї ночі раптом загудять, затанцюють і засміються весняні вітри. З огорнутих м’яким безкраєм білих пагорбів та вершин вирвуться потоки, закиплять, тріумфуючи, загрожуючи знищити доли, а в Чорногорі замуркотять снігові нависі. За одну ніч знагла вибухає гірська весна, така мінлива, а ще вчора не очікувана.

Тоді щось діється і в юнацьких серцях. Їх огортає журба, відвертає від малого людського світку. Юнацька душа тоді підхоплюється, кудись поривається й молиться до крилатого вихору, до володаря вітрів:

– Візьми мене, вітрику, дєдику, братчику божий! Забери звідси! Невідомо куди, невідомо нащо – у нові краї до ясної зорі.

Ой, якби бучок розвився,Берізки біленькі,То пішли б ми, побратиме,Д’ясної зореньки.

Ще вчора ґазда стукав до вулика, питаючи: «Як ви там, живі-здорові? Маєте узяток? Матице, і ти, роде робочий?»

А бджолиний хор відповідав йому сонно, мляво. Та коли повіє весняний вітер, коли запульсує і розіграється, коли зашумлять верхи, а ліси почнуть тріщати і гриміти, вулик стає гарячим від гудіння: «Пусти нас, ґаздо, віднеси нас на волю весняну!»

І тоді не тільки бджіл випускає ґазда. Усі сотворіння, навіть пса відганяє далеко від хати, щоб сам шукав собі поживи. Аби було так, як віки тому: коли не було зими, коли була вічна весна.

На вкритих буками схилах, у хащах ліщини й у садах, серед набубнявілих гілок птахи наструнчують весняні цимбали. Перша пташка так цвірінькає, ніби підкручує маленький кілочок, настроюючи якусь струну. Наступна попадає у той самий високий тон – ніби то вона його вистроювала і задавала. А інші вже пробують трелі – по три, по чотири тони. Аж врешті хтось виразно й упевнено бере цілі квінти та октави. Врешті виграють усі разом. А тоді озиваються, перегукуються з гори на гору, з чубатої кичери на іншу кичеру звуки сопілки. Вторують птахам і приєднуються до їхнього хору. Малеча перекликається з гори на гору, із саду до саду. Гукає і співає юнак до юнака:

На високій полонині червоніють шишки,Чи підемо, побратиме, весною в опришки?

З іншої кичери долинає:

Виробимо топірчики, булатні топори!Відкриємо собі скарби, замчиська і двори.

Перш ніж господарі та пастухи помаленьку, старанно, обережно, статечно зберуть і приготують череди до полонинського ходу, перш ніж озветься трембіта, леґіні покидають села. Обдумують якусь дитинну або недоладну ідею, виношуючи хлоп’ячі, зухвалі або й геть розбійні плани. Кому наробити збитків, кого побити, кому відомстити, кого пограбувати, кого порубати.

Часом дикий вогонь помсти заливає душу – з’являється якийсь бешкетний шал, наводячи жах: