Чи були вони завеликими для цієї землі? Чи дійшли до них голоси божих посланців, що закон сокири віджив свій вік? Може, вже інакше зрозуміли стару верховинську правду? Вернулися сюди, вклонилися ґаздам. Самі прийшли ґаздувати, працею брататися з усім світом піднебесним.
Знову була весна, як колись. Льоди гримотіли і стріляли, води шуміли. Велика пуща – доки сягало око – заквітла червоними шишками. Зозулі раділи й кували, як століття тому, перегукуючись із полонини на полонину. Там, високо над лісами, на квітчастих луках, білих та лілових від квітів, розмістилося, як птахи з вирію, плем’я велетів. Унизу шумів Черемош, і ліси шуміли. А старий батько цього покоління, король велетів, з обличчям, вкритим ранами і порізьбленим шрамами – мов скеля, пописана таємними ревашами, – торкнувся велетенською долонею золотих цимбалів і, награючи, заспівав думу старовіку: вітав співом святі гори, кожну поіменно називав, благословляючи, та й для себе заспівав востаннє – прощався з горами. Крига тріскала, танули сніги на верховинах. І розтавало незламне серце: від запаху святої вітчизни, від поцілунку весни, яка вічно повертається. Помирав король, із кам’яного лиця стікали сльози – на вітання та прощання з верховинами, про які він зберіг вість у піснях та переказах і в далекому світі.
Може, так співав.
І хто ще може нині знати, через стільки століть, про що співав королівський віщун, який, умираючи, заповідав у співі вірному родові, братам, синам, внукам та правнукам?
Певно, зберегла нам мудрість віщунів тільки те (і це видно з історії Верховини), що він наказав дітям і пахолкам королівським повернутися до ґаздування. І ще таке наказав свято, щоб глибокою, мов пуща, таємницею стало їхнє походження від велетів та королів. Обступивши короля, пахолята присяглися – на його королівській сокирі! – берегти цю таємницю. Ту сокиру король наказав потім поховати разом із ним. Прадавню силу сокири та велику присягу забрав із собою: нехай заснуть, нехай дрімають із ним століттями. А ще вписав їм глибоко в душу, щоб на ґаздівствах браталися з живими сотворіннями, з рослинами, зі звіриною і кожним диханням. Можливо, казав, що годі воювати, що сокира призначена для роботи в лісах, що Велетам більше потрібно долати цю бездонну пущу, ніж рубати людські черепи. Можливо, небесне дитя вже шепотіло йому до вуха тиху вість. Але ще змагалися з нею булатне серце і кам’яна душа.
Отак лежав у золотих обладунках батько королів на кам’яному ложі, там високо, де тепер Писаний Камінь. У задумі слухали велети-королі, спершись на топори, у латах, з накинутими на плечі ведмежими шкірами. Слухали його притчі, забувши про полишені королівства. І ясноокі діти, пахолята, теж слухали серед квітів на царинках.
Коли вождь помер, воїни-велети насипали йому цей величезний пагорб і оточили його мурами. На схилі поставили кам’яний гробівець, саркофаг настільки великий, що сучасна людина, стоячи на ньому, виглядає маленькою пташкою. І станцювали танець на честь того, хто відійшов. Танець мужів, потужне коло, суворий, грізний тан, підносячи у танці топори вгору. І заспівали пісню, від якої заридали гори, пісню-реквієм Велетам і королеві-віщунові. Цю пісню вони потім виписали топорами на кам’яному гробі. «Не сльозами жінок, лиш королівською кров’ю, кров’ю вірних мужів належить його оплакати», – так вони співали. І саме це, кажуть, виписане на тих скелях старими літерами та ревашами. Тоді самі королі Велети лягли поруч із ним, вшанували його, перерізавши собі жили.
Пахолята і діти розійшлися по горах, і віковічна праця ґаздів мала міцніти й розростатися, чекаючи на святий поклик.
Від того часу вже не повинні підніматися сили воїнів, як морські вали. Верховини мали задрімати, заснути. Вість про походження від Велетів потай спочивала й ховалася у глибині сердець, у пульсах і крові, наче підземне джерело у скельній печері. Тільки вмираючи, деякі старі ґазди переказували це під присягою найстаршому синові, своєму спадкоємцеві чи побратимові. Бо якби хтось із них згадав невчасно, то нападе на нього така сила, як шал: світ буде перевертати, гори переносити, ріки стримувати – і не буде знати, чому.
Прийшовши на батьківську землю, Велети позалишали у скельних коморах незліченні скарби, що їх принесли зі світів: призначили їх далеким поколінням на добрі справи. А стражниками поставили старців, які заприсяглися. Десь у сріблоносних Чивчинах, у скелях Попаді, на Чорногорі сидить у кам’яній коморі могутній старець за діамантовим столом і читає важку книгу старовіку: про давнє минуле і про світлу зорю майбутнього. І доти живе і перебуває у скалі, доки знайдеться у світі ґаздів такий старець, який прийде йому на заміну. Тоді він відходить до вітців-Велетів, щоби розповісти їм, що тут діється: чи зберігається вірність королівським присягам, чи живе правда старовіку, чи нема якогось знаку, що приходить нове покоління, яке вирветься у світ.
Отак спали верховини, спали полонини та праліси на лоні великого світу, мов діти. Падали столітні дерева – явори, тиси, кедри і сосни. Уже нові покоління, інші види дерев засівалися на їхніх спорохнявілих рештках.
Лиш іноді ставалося, що якийсь хлопчина раптом відчував у собі велетенську силу. Утікав куди ноги несуть, не знаючи, чи не закінчується світ за горами, ішов у той незнаний світ, ставав козаком, лицарем, пашею або гетьманом. З невідомого гірського пастушка виростав славетний воїн, що дивував і вражав світ.
А дехто, не знаючи, що вчинити з цією силою, ішов брататися з живим земним світом, ішов у Чорногору. Там кохався з нявками, приятелював із лісовим дідом і на пам’ять про це ставив пам’ятники з кам’яних брил. Або часом вівчар чи хлопець, що випасав кіз, блукаючи ціле літо вертепами, коли почув щось про скарби чи коли у серці заворушилася сила, більше не повертався до ґаздівства.
Це були такі пустельники та мандрівники, які невідомо чому сиділи у пустищах, бо здавалося, що вони нічого не робили. Тільки хотіли витратити свої сили, жили, як ведмеді, рисі й орли. Отакі ще більше побраталися з лісовим світом і лісу не торкалися сокирою – вважали його святим. Чимало таємної снаги вони почерпнули від лісових сил, від дерев і трав.
Тільки ті, що слухняно зберігали у серці накази святих ґаздівських посланців, накази праці та будівництва, найменше знали, з чого починати. Бо корчували або випалювали одну царину впродовж цілого життя, мордуючись разом з усією родиною. А навколо стояв ялиновий ліс, одвічний баштарник, безконечно розростався, безперервно засівався, мовчав, як тисячу років тому, або грав і ревів, красувався переможним співом. Кожна гілка мала пам’ять старшу, ніж людські роди, ніж пам’ять їхніх дідів і прадідів. Це вчило їх, якою маленькою є людина, яким непевним є її призначення. Тоді вони йшли шукати святих старців, які сиділи у підземеллях, щоби почерпнути від них трохи надії.
Так віковічна дрімота й безкінечна пуща вкривали стару історію. Гори спочивали століттями, покоління ґаздів розросталися, мов дерево, розквітали буйним і барвистим цвітом. А все інше заховали пущі, скали, присяги і закляття.
Ці оповіді тонуть у туманах. Шукаючи їх, блукає у туманах чорногірських вершин історична пам’ять Верховини.
Опришки у піснях
Через кілька століть з’явилися нові люди пущі.
Хто його знає, різне про те говорять, звідки вони взялися, всіляке може бути. Чи то кров Велетів розгорілася в серцях? Чи боротьба з навалою їх розбудила? Чи самі ліси й верховинська весна їх начарувала?
ebooksa