У наші часи – через пробудження певних модних і поверхових зацікавлень – хвилі та навіть вали нонсенсу переливаються через береги здорового глузду. Заради різноманітності чи для комплекту додали ще норвежців і тибетців. Плітка недовчених «дослідників», чиєї компетенції ніхто не перевіряв і не перевірить, щойно її надрукують, потрапляє на рахунок чудесної галузі, званої популяризацією, й відразу знаходить попит.
Раніше такі «гіпотези» були якось менш шкідливими і навіть, скажімо так, милими як бесіди, що розширюють наш обмежений маленький світ, забитий дошками. У своїй наївності вони мали таку слабку сторону, що, чим більше недопрацьованою, поспішною і надуманою була ідея, то більше вона прикривалася цифрами, правилами і навіть посилалася на якісь «закони», обов’язкові для природи чи історії. І це здавалося переконливим для молодих і наївних людей. Наслухавшись такого у хлоп’ячому віці, начитавшись там і сям подібних речей, я, не зауваживши, як і коли, дав себе обдурити і фантазії ідей, які буцімто розширюють історичний світогляд, і їх «фактичним доказам». І, як воно буває, хотів випробувати та ще більше поширити ці «відкриття» серед своїх гірських друзів.
Мій опікун і старий друг Петро Іванійчук, званий Кузиком, про якого я пізніше розповім більше, пори молодий вік, знав, як ніхто інший, минуле й історію свого краю. Спочатку він терпляче вислуховував мої виклади, навіть із зацікавленням розпитував про деталі. Врешті, однак, розчаровано крутив на те головою. Я навіть був трохи ображений, а він тоді так пояснював свою точку зору:
«Що це за спосіб! Міряти голови сантиметром, заглядати в очі і хтозна-куди ще. Перекручувати назви, хоч би навіть пісні записувати… А потім ще й казати, що вони щось знають.
Е, воно б добре так було, дуже добре. Але так: якби мав пан, той книжковий, оте найголовніше знання, якби у ньому текла кров велетів чи тих ґотів. То так би його та кров сама несла, як весняна вода до моря. Уже б мав знання, кров би йому сама розказала. Відразу знав би, що йому фотографувати, кого й навіщо міряти. А так? Та ж він, бідака, сліпий і глухий одночасно. Тільки напомацки, може тільки те, що на півметра бачить».
Наприкінці додав, посміхаючись:
«Ну, хай би і так. Дай йому, Боже, щастя! Най собі без перерви дві сотки років усюди так заглядає, усіх міряє! Але хай не оцінює, як той громадський таксатор по-п’яному».
І той Петро, обережно оминаючи мої надто настирні питання про кров велетів і про те, хто, власне, від них походить, почувався, однак, – що завжди підкреслював – настільки спорідненим з опришками, що все про них знав. Охоче розповідав про них. А особливо хотів мене просвітити, звідки взялися опришки. Згідно з тим, що казав старий гайовий Ігнат, який, може, ще особисто знав різних опришків, Петро переконливо пояснював, наскільки обурливими є балаканина і «брехні» різних підпанків про те, що гуцули-ґазди походять від опришків та розбійників.
– Від первовіку тут ніколи не було ніяких опришків, тим більше жодного розбійника! Допоки пани були гонорові та справедливі, допоки гонорово жили з ґаздами, як старший брат з молодшим, – казав Петро.
І що? Збуї, грабіжники всюди є на світі, і в панських містах та краях їх теж немало. Могли й сюди заходити. Але відомо, що наші діди, рахманний народ були лагідними і спокійним. Самі працювали, нікого на землі не боялися, нікому не кланялися, лиш святості небесній. Мандрували полонинами, царювали над пущами і верхами, як ті орли чорногірські. Панове до них у гості приїжджали, чемно просили допомогти у полюванні, бути провідниками. Жили з панами ґречно, по-дружньому і навіть добровільно відносили якісь невеликі данини та подарунки. Тим панам, що на долах і на підгір’ї, утримували замки, які нібито захищали нас від татар. От платили, щоби ніколи не бути замішаними у війни. Зрештою, ті пани були тої самої крові, що й ми. Це відомо, записано у стародавніх документах.
Щоправда, щось не дуже на добре обернулася їм така рахманність, гостинність.
Бо потім пани розпанувалися на панстві, виродилися, загордилися, подурнішали аж занадто. Почали сюди посилати підпанків, якихось різних гайдуків, своїх прислужників. А ті ґвалтували, топтали правду старовіку та вільне право. Хотіли мати нас за підданих, за рабів, запроваджували панщину і чорт його знає, що вигадували. Ґазди спочатку спокійно пояснювали, нагадували про споконвічні права, ходили до тих старших панів-гетьманів, чи як там ще, відряджали посланців. Та це не надовго помогло. Аж тоді й почали з’являтися опришки. Бувало, вчепляться гайдуки, підпанки до якогось такого ґазди чи леґіня, який власне походив від велетів-воїнів. (А такі родини – однієї крові з королями, з найстаршими лицарями). І в ньому – коли боронив честь і хату свою або батьківську – як вибухне в серці кров великанська! Це так, ніби відкрилася якась бездонна, величезна криниця, яку неможливо заткнути. Ого! Як рубане такого пса барткою або й сам порубає цілий їхній загін! Тоді вже кінець ґаздуванню! Покидав ґаздівство, втікав у ліси, в Чорногору, у Чивчини, як риба до моря. Там уже його ніхто не міг догнати, знайти і побачити.
Бо тут були твердині, недосяжні «фортеці»: ці верхи, пущі й вертепи! А пізніше до них почали збігатися ще й наші побратими-гуцули від турка, з Буковини, з Угрів, де панський утиск був дуже жорстокий. Наші хлопці часто вже були лише ватажками, отаманами, командирами тих розбійницьких військ. Бо народ збігався з цілого світу. А цей кут на нашій верховині був найкращий. У трьох країнах можна було робити напади, до трьох країн утікати, і в жодній з них не було порядку.
Однак давні опришки визнавали закони і суди старовіку. Перед старими суддями схиляли голови.
Потім уже того забагато наплодилося, і звідусіль сюди сходилися всілякі «заволоки». Пізніше навіть деякі ґазди розсмакували легкого хліба. Вночі ставали опришками. Були й такі, що нападали на самих опришків або викрадали їхні скарби.
Так тяглося роками, сотнями років. Закінчилося у горах полюбовне, ненасильницьке, вільне життя, почалася біда. Люди старовіку переказували, що власне тому сталося нещастя, що збурилася та кров велетів. Щораз більше її проливали даремно, пусто-дурно. А вона, може, була призначена для чогось іншого, для доброї справи…
Таку викладав Кузик давню думку про походження опришків.
Хроніки й акти про опришків
Хроніки та судові акти, а також історичні розвідки на основі цих джерел – скажімо, нариси Владислава Лозинського, автора, який спеціально займався авантюрними історіями Червоної Русі, – певною мірою підтверджують рацію цієї традиції.
До XVII століття у горах було спокійно. У XVII столітті панщизняні претензії викликали незадоволення на всіх тих східних руських землях, де до того часу не було панщини. Загальний хаос козацьких війн і безправ’я та сваволя, що запанували потому, втягнули мешканців гір у свою орбіту.
ebooksa