А важливими вони є через те, що за вбивство біса і здобуту завдяки цьому безпеку – бодай стосовно цього – люди опришкам вдячні. Вони хочуть знати, кому саме мають бути вдячними, кого благословляти.
А от те, що гуцули не знайшли меча велетів, призвело до втрати колишньої свободи. Замість того, щоб володарювати, панувати в горах і жити власним життям, гуцули пішли на історичне дно.
А може – може, Довбуш не дотримався умов? Може, є надія, що хтось цей меч знайде?.. Чи той, що від велетнів, чи топір Довбуша хтось витягне колись зі скали?..
Раніше ці питання обговорювали гучно, жваво. Нині – значно стриманіше. Не те, щоб скептично, радше з очікуванням, що хтось інший візьме слово. Власні міркування додають без запалу.
Ці «питання», попри все, відображають і характеризують певну реальність, очевидно, у переносному значенні.
Оповідання про вбивство біса є свого роду виразом сміливості й зухвальства опришків, котрі, блукаючи пущами та полонинами, у різні пори року, за різної погоди, серед бурі, граду блискавок, чи зимовими ночами, по безлюддях, серед тиші, що проймає дрожжю, або серед шумів, голосів, стогонів та погроз природи, готові були стати перед очі найнебезпечнішій, навіть сатанинській силі. Часом навіть із почуттям, що вони допомагають самим небесам.
А коли б знайшли меч велетів, – так міркували, – то це б не тільки не дозволило панам, підпанкам і жидам повалити під ноги гірський народ, але й відкрило б людям очі. Помогло б запровадити у світі верховинську правду, лад старовіку –
Ось чому опришки у нинішній живій традиції відіграють чи не більшу роль, ніж інші явища та події старовіку. І, можливо, полонять уяву теперішніх людей більше, ніж уяву своїх сучасників. Може, у ті часи Верховина ще жила дитинним життям, повним, не покаліченим, може, дихали тоді присутністю свободи, а в майбутнє дивилися з надією.
Як правнук велетів головач убив біса
Піднімаючись із земних глибин, то стаючи сторч, то підстрибуючи, розігнався вал Чорногори до сходу сонця. Не досягнув рахманської країни, згайнував силу, ліг, наче тіло поваленого велета, що застигло в могутніх судомах. І дуже скоро льоди та льодовики вмостилися в його зморшках. Через віки розтанули, але у вигризених ними заглибинах і досі не надто сміливо виростають зелені трави. Бо в них уперто тримаються звироднілі ліси карликових дерев, гущавини лишайників та мохів. Не то химерні тваринки, не то рослини з-під крижаної поверхні, цікавинки для збирачів, які ретельно вичісують ці шолудиві кудли землі. Милуються ними крізь збільшувальне скло – але ж то парші дельорні! Її збирають для гербаріїв, зберігають у великих шафах, щоб не загинула пам’ять. Тим часом усюди над буковинами та яворинами, у ярах і падолах між пасовищами, між зеленими узгір’ями, ті правічні хащі лишайників усе ще, як на далекій півночі, зачорнюють чималі простори. На схилах інша чорнота – жереп. Цілі ліси жерепу, які людина проходить, стрибаючи з верхівки на верхівку кущів, мов на пружинах, бо інакше без сокири не продертися. А ті щільно та похмуро стеляться довгими смугами. Будь-яку живу істоту, що туди потрапляє – чи то мотилів-жалобників, які б’ються об лице подорожнього, вилітаючи роєм із гущавини, семигородських сипів, що ширяють у височині, кермуючи крилами з чорною облямівкою, а іноді хапають з лету щось малньке чи велике, – усіх прибиває чорнотою. Лише на верхах, як на старих лисіючих головах, колишуться, наче хвилі засохлого волосся, легковажно в’ються білим димом посивілі поля ісландського моху. Тут їх називають грань, що означає гарячі вуглини. Гадають, що це білий дим здіймається з гарячого нутра Чорногори, ніби з печі, забитої жаром.
Але ніщо інше, як саме чорні зарості лишайників та жерепу дали назву Чорногорі, так, як чорна рамка траурній картці. Картка велика і біла. Чорногора скелясто-зелена й розлога. Але достатньо таких рам, щоб була сумною, ба навіть похмурою. Зітхання безугавно лине від яру до яру, від верху до верху, піднімається догори і переходить у тихий сто-гін. Білі від піни потоки виспівують, щоб його заглушити.
Ніщо там не родить і не вдається. Але на питання, що є Чорногора, існує одна відповідь – Сила. Не лише для життя, але й для змін. Пісня каже: «Чорногора хліб не родить, не родить пшеницю, а годує леґіників сиром і жентицев». На безмежних пасовищах губляться незліченні стада худоби. Здається, що Чорногора могла б вмістити й вигодувати їх безкінечно більше. Віддавна вона плекала молодців, їхню силу для пригод і битв. Вона є і вітчизною, і притулком для багатьох сміливців.
Де-не-де з гірського хребта, мов ребра і потрощені кістки потвори, вилазять острови та відроги скель, – буцімто їх видерли зсередини та відділили одне від одного давні льодовики. Ось таким островом є верх із давньою, не цілком зрозумілою, назвою Ґутин Томнатик. Відсунений від головного валу на південь, він, хоч і здається кладкою до Угрів, нічого не сполучає, лиш заслоняє темною стіною. Між ним та головним хребтом під осипищем, глибоко в долині, з північного боку у вічній тіні, ховається видовжене озерце сталевого кольору. Там цілковита дичавина, бо далеко від колиб, від пасовищ, від плаїв. Не чути ні людського голосу, ні бекання овець, ні дзвіночків, ні пташиного свисту, ні дзюркотіння джерела. Глухо і мертво, тільки озерце позирає зі щілини на небо живим оком. У негоду воно особливо похмуре, часом поринає в густі тумани, часом ні. Але тоді видно, як воно впадає у розпач. Бо коли вітер залітає у щілину, то хльостає озерце аж до дна, ніби хоче прогнати його з дідизни, ніби заповзявся його висушити, знищити. Жене хвилі, аж ті стають дибки і звиваються, наче клубок змій, сичать і вигинають шиї. Кожного подорожнього проганяють своїм шипінням: «Забирайся геть, це не твоє місце». Це єдиний звук у цій щілині, єдине попередження. Усі від нього втікають, забувши про долю озерця.
Саме тому цю котловину давно віддали бісові, ворогові життя і провіднику тих сил, які втоптують людину в болото. Зрештою, і нині – якби дійшло до такого голосування попри те, що біс начебто не існує тілесно, – його залюбки вислали б туди назавжди разом із його темними слугами.
До них зараховують усіх можновладців цього світу – від цісарів та міністрів аж до війтів, і не тільки колишніх, а й нових. Хто видряпається на владне крісло, той відразу «його». Нехай «він» там собі тримає їх усіх, нехай усі разом проваляться у темну щілину.
Утім ця маленька котловина століттями славиться змаганнями велетів та великими вчинками. З одного боку, знизу, – втілений біс, а з іншого, згори, із хмар – святий Ілля. А збоку, для допомоги святому – правнук велетів Головач. Запевняють, що перемогла людина.
Ще донедавна з велетів глузували. Такі-сякі мудрагелі крутили носом: це казки, це забобони. А нині велетні насіяли такого страху, що люди не тільки не заперечують їх існування, але й усі їх вихваляють, радіють, що добрий велет захистить від поганого. А котрий із них добрий? Той, який виявиться сильнішим.
Послухайте-но думу про Головача, бо не тільки силу славить. Відомо, що озерце, як тільки витримає напад вітру, відновлюється, підживлюється джерелами з дна. У погожі дні, коли до затіненої та очорненої обмовою ями проб’ється трохи світла, озерце сумно і поблажливо посміхається зеленавим блиском. Випромінює довкола себе тиху радість – будь-хто це засвідчить – несвідомо і щиро. Хто зможе їй опиратися? Більше того, воно розвіює хмурість, лікує пам’ять кривд та злості, заразливо поширює вдячність – не як хворобу, а як здоров’я. Кому і за що вдячність? Самому світлові та кожному, хто сюди прийде, – за те, що прийшов і побачив. А хто, дивлячись тоді на озеро, не згадає, що колись його води так само віддзеркалювали Головача, як тепер будь-кого з нас. І так само наділяло його здоров’ям. Якщо хто й бачив, то саме воно, чисте й уважне око підскельного моря, як він зібрав силу велетів і знищив біса, який відкрито насміхався з Бога і знущався з людей. Від того часу знівечений біс не існує тілесно, якщо ж покажеться – то як примара або летка тінь. І зараз же зникає. Бо вже не має сили чортової безсоромності.
І що з того? Навіть якби хтось затявся, щоб постійно жити під Ґутином, як колись Головач, не те знайде, чого шукає. Щоправда, є там одне свідчення, позначене так виразно, що аж чорне – смуги смоли на скелях. Але це – минуле бісівських діянь, а не його присутність. То хто ж на всьому Ґутин Томнатику засвідчить, що в історії щось відбувається, щось змінюється раз і назавжди, щось сталося і вже не відступить? Що біс-дух не чигає так само, як біс тілесний, або ще гірше. Бо відколи він ховається, люди ревно його шукають і почуваються нещасними, коли знайти не вдається. Врешті, хто може засвідчити, що в усьому винен біс, а люди – то невинні ягнятка.
Досить цього! Є біс чи його немає? Сильний він чи слабкий? Кривда і помста повертається чи ні?
ebooksa