Отак Олекса роками ходив на полонини – чи на Козин, чи й на Ґутин Томнатик, де ще свіжою була пам’ять про великого Головача.
У батьківському домі, в хаті бідних коморників – тяжка селянська доля, яка мовчки зносить життя без завтрашнього дня, безнадійну працю, а деколи й голод. Не можна вийти навіть з козами за пліт, бо то чужий ґрунт. А на далеких безмежних полонинах – простір, воля, трави без краю і велике минуле, що зачаїлося й виглядає зі скель та комор.
Коли Олекса підріс, старенький дідусь знову прийшов на полонину. Маленький, згорблений, висохлий, як осінній листок, увесь жовтий, мов кістка. Навіть волосся вже мав не біле, а якесь пожовкле. Старий загадково посміхався і хихотів, коли побачив Олексу, а насамкінець сказав йому такі слова: коли побачить він чотирьох орлів, які кружлятимуть над горами, то щоб не смів у них стріляти, лиш аби йшов увесь час за ними, поки вони не сядуть. І тоді знайде свою долю. Більше нічого дідусь не хотів пояснювати. Повільно потюпав геть, мружачи очі, радісно посміхаючись і хихочучи.
Тож Олекса видивлявся на небі орлів. Щойно десь пролітав орел, він схоплювався, готовий до походу. Навіть спокійно терпів образи і поштуркування мурґи-ватага, таку надію вселили в нього слова і дивний погляд старця.
Але того літа орли не з’явилися.
Аж наступної весни, як тільки закінчився полонинський похід, коли врешті розпалили живу ватру, почув Олекса десь далеко за полониною квиління і клекотіння. Здалека із-за Ґутина, ледь помітні, летіли чотири орли. Кружляли над кожною полониною, над лісами та зворами, ніби чогось шукали, повертали, знову кружляли й повільно, далі описуючи кола, летіли у бік Черемоша. Олекса засміявся тихо сам до себе, вмить зібрався, полишив усе і помчав униз до Бистреця, поспішаючи вздовж Черемошу до хребтів Критної.
Тим часом зібралися хмари, і потоками полилися перші щедрі весняні зливи. Загриміло одночасно зі всіх сторін. Хмари йшли із заходу, півдня та сходу, ніби крилаті війська зіткнулися над горами. Орли летіли за течією Черемоша і зникли десь над Ясеновом, на Писаному Камені. Полонини вкрилися туманами і плащами дощу. А птах сльотенник монотонно свистів і стогнав у лісах, видаючи звук – як і тепер це робить, – наче помпував воду з глибоких хмарних криниць.
Олекса перечекав найгіршу хмару в яскині високо на Синицях. А коли сходив до Черемоша, то вже згори почув, як гудуть води, що піднялися страхітливою весняною повінню, побачив, що через ріку, яка так розлилася, перейти неможливо. Вже на світаннім, виснажений, він заснув на мохові, що встеляв кам’яне ложе на схилі Синиці над поворотом Черемоша у Криворівні. І тоді почув, що співали хори хвиль.
Це було великою таємницею Довбуша, про що йому співали хвилі. Але нині йому вже ніщо не загрожує, і про це можна без побоювань розповісти світові.
Наче неприборкані коні, готові все потоптати, іржали й реготали хвилі. Гойдалися, підскакували, бризкали білою піною, свистали, гуділи. Бавилися луною, підкидали її вгору і співали.
«Розбити, змолоти на річковий пил, рознести, знести загати, скелі, ліси!
Бачиш – он стирчить скеля? Підстав плече, хвиле-сестричко, підмулимо глибоко. Бий, гримни каменем у хвилі!
Слава тобі, сестро, неспутана, танцююча! Лети далі, гуляй завзято!
Там на схилах розрісся ліс. Укорінився на скелях, вистрілив угору, обгородився колодами, заховав їх у мохах. Посуває нас із прадавніх веселих дідизн. Братчику, поточку Синій, відірви схил від скель, в’їдайся, отак!
І от – уже хитається схил, тріщить ліс, падають колоди велетенських дерев.
Гуляймо, сестри і брати, гасаймо!
Несіть його, розносьте, роздовбуйте! Танцюйте на трупах лісу!»
Олекса прокинувся. Хори стихли. І тільки коні гонитви хвиль гуділи, гриміли копитами, гналися, витоптували.
Потім, задрімавши, він почув у хорах стогони. До нього наближалися хвилі стогонів. Тими хвилями були змарнілі, посинілі, пожовклі й почорнілі жінки з розпущеним волоссям і зів’ялими трупиками дітей. Тримали їх, наче якісь шмати, перекинувши через руки. З-під їхніх сердець сочилися краплі крові. Вони дивилися, випалювали полум’яними очима, боляче свердлили поглядом серце. Шарпали його за волосся руками з довгими пазурами, виривали клапті з його одежі, рвали шкіру з тіла, подаючи руками божевільні знаки.
«Ходи, плинь!
ebooksa