А чому? Це треба зрозуміти. Люди розказують, що у той самий час, коли біс поділив землю між своїми родами-народами і вона мала стати його підніжком та дідизною чорта, і коли вже ніхто з людей навіть не мав на думці йому опиратися, бо ніхто його не зауважував, навіть не нюшив, один тільки Ілля, бородатий пророк, що мав такий нюх, якого вистачало на всі носи, втратив терпець і страшенно розгнівався. Заволодів блискавками громового цісаря і, як неперевершений стрілець, висліджував біса, літаючи за ним на хмарі над усією землею. Де тільки біс показувався тілесно або хоча б його запашок доходив до носа святого, пророк періщив блискавками, аж земля репалася. Перевернув світ, подірявив його тут і там вирвами, і тоді з’явилися численні озера. Серед них і озеро Шибене, в чому неважко пересвідчитися: як ударив блискавкою туди, де потік Погорілець витікає з Попа Івана у котловину, то там зробилася велика вирва, а повалені з корінням дерева загатили устя потоку. Так утворилося озеро Шибене та подібні озера. Світ перемінився до невпізнання, але з тих усіх полювань і погонь за бісом нічого не вийшло. Він навіть цього не відчув. Далі по всій землі ходив у тілі, бігав та літав, як йому хотілося, а що був гадом, то знав усі криївки. Кпив собі зі святого на хмарах. Коли той майже його наздоганяв, біс ховався, голосно реготав і далі виробляв, що хотів. Його влада на землі взагалі не зменшувалася, його роди-народи ніхто з землі не прогнав і навіть не потурбував. А пророк-сирота так через це розсердився, що йому весь час піна з рота стікала по бороді на хмари, а з хмар на землю.
Врешті біс-мудрагель вигадав наймудріше, що міг, – оселився на Ґутині, бо там найкращі криївки на землі. Святий пророк втратив слід і ніяк не міг занюхати своєї дичини. А біс тим часом так добре причаївся у своєму палаці під Ґутином, що безперешкодно керував звідти цілим світом.
Хоча ми живемо в часи, збурені бісівською силою, ніхто з нас біса не бачив, ще й тому, як запевняють, що він не існує фізично. Не крутячи носом, мусимо довіритися у цій справі правді старовіку, яка повчає, як Головач побачив його на власні очі, той єдиний раз. Вона каже, що біс виглядає як хлопець-панич дванадцяти років, одягнений у м’яке плюшеве вбрання. Іноді дивиться покірно, послужливо, навіть перелякано. А іншим разом – зухвало, знущально, ніби хоче кожного копнути, і єхидно, ніби хоче обплювати. Саме такий вигляд має навіть його дух, привид, який з’являється нині багатьом людям чи то у млині, чи в покиненій хаті, чи в лісі. Він може бути малим або величезним, набути такого зросту, якого захоче – або десятилітнього хлопчика, або виросте до розмірів смереки чи навіть гори. У нинішні часи той, хто вміє, може його прогнати примівками, а тоді давно він сам усіх проганяв і нищив, кого лиш хотів.
Коли біс отак вислизав і від пророка, і від Головача, настали Розігри, літнє свято життя. Тоді все життя на землі тішиться лише з того, що живе. Цього біс не міг витримати. І чи то з заздрості, що життя ще сміє розвиватися, квітнути, веселитися, він захотів його налякати, нашкодити йому і знищити, чи, може, для того, щоби показати світові, що він – біс – не лише не гірший від божого сотворіння, але тут, на землі, йому все підвладне, бо він є паном і цісарем цього світу, тож почав святкувати по-своєму. Так обжив власну столицю і так її полюбив, що взагалі не зважав на святого пророка та його хмари і переможно розшумівся у скелях під Ґутином. Мало того. Від світанку до ночі, та й ночами теж, вихвалявся задком до неба, весь час оголював його, безсоромно і виклично. А тоді ще раз сповіщав риком, щоб ніхто не подумав інакше: «Світ мій і моїх родів, земля – мій підніжок. Так має бути вічно».
Луна все доносила до хмар, і пророк Ілля нарешті почув, хоч і не вірив своїм вухам. Тож він, хоч і святий, розлютився до нестями. А хто б не розлютився! Стільки налітався за бісом, стільки змарнував найясніших блискавок, а чортячі роди-народи далі тримають землю у пазурах, а їхній головний володар сидить під Ґутином, як удома, і красується задком перед небом.
Пророк вирішив із ним покінчити. Позбирав найстрашніші блискавки, усі ті вогненні змії, що сичать і мають крила, зібрав на хмари найтяжчі громи, ніби скель із половини землі наскладав, і з такою потугою рушив уночі до Ґутина. Головач спокійно спав у скельній садибі, нічого не передчував, коли пророк налетів із найстрашнішою бурею, яка тут коли-небудь бушувала. Щоб оточити біса, він спочатку постріляв довкола і розбив. Щойно біс світив до неба голим задом, крилаті змії-блискавки роєм вилітали на хмари. Були такі вогнисті, що будь-кого могли осліпити, але біс витримав. Заіржали громові коні, невидимі, бо прозорі. І на цей знак блискавки тисячократно вдарили по Ґутину, ніби готувалися до кінця світу.
І що з того? У відповідь на це із-за скель хлопчина в плюшевім убранні раз за разом знімає штанці, показує задок, росте аж до хмар, збільшуючись, як гора на дріжджах або морська хвиля. Кривляється святому, висолоплює язик, плює у святе обличчя. І миттю зменшується, ховається під скали і там, перекривляючи коней Іллі, ірже, аж тріщать скелі, а озерце вирує, ніби прийшов йому кінець. Знову пророк роз’юшиться, знову зміїним стадом хльостають блискавки з-понад хмар, знову іржуть оскаженілі коні, і блискавки розганяються з гори, як град, а тоді ще страшніше сипляться на Ґутин – наче море вилилося з дна єдиним водоспадом, ніби посипалися гори, вивернені з корінням. І знову все спочатку.
Побачив це Головач крізь шпари своєї колиби. Уперше побачив біса при всьому параді, добре придивився і зрозумів: «Тепер або ніколи, а решта то пусте! Прийшла його остання година!»
Підхопився з кам’яного ліжка. Вибіг. Стояв, освітлений блискавками, під Ґутин Томнатиком, сам, як гора. Відриваючи величезні камені, розміром як лісна колиба, молився по-давньому, але молився свідомо. Пробачив панам і людям, сам благав у неба прощення, помилування. Як досконалий мисливець вичекав, уловив момент, коли хлопчик у плюшевому костюмчику розігнався і виріс до хмар. Тоді шпурнув у нього – туди, понад озеро – брилою раз, вдруге, втретє. Поцілив на смерть. Усе стихло, ані святий Ілля, ані біс більше не гриміли. Тільки луна від Головачевих брил ще відбивалася від скель завершальним гуркотом. Убив біса, аж смола з нього сипонула на всі боки. Ще досі скали там заплямлені смолою.
Небеса розпогодилися, зорі відбивалися на поверхні озера. Озерце зраділо, заблищало. Блискотлива хмарка піднімалася з води, випромінючи вдячність, ніби коло найсвідоміших чарівників випустило в танці на громове свято найздоровіший струм. Головач розкрив обійми: «Сюди, до мене!» Сам-один він допоміг небу, а воно йому. Дякував: «Живуть батьки, і я вже не сирота».
І тоді Головач побачив, що нічого більшого він уже не зможе зробити. Полишив опришківське ремесло. Випасав величезні стада на полонинах, проводив там із ними кожне літо. Днями й ночами пропадав біля корів та овець, годував їх, пестив і чистив, доїв і говорив з ними. Теляток і ягняток носив на руках. А ще доглядав коней та биків. І все це твариняче братство, рогате чи гривасте, копитами чи ратицями дріботіло за ним, лагідно іржало, вдячно блеяло.
Узимку він спускався нижче букових лісів, на схили угорського Мунчела. Там збудував собі першу садибу. І ніхто йому не перешкоджав. Правду кажучи, пани хотіли підсунути йому якусь дівку, щоб якось його задурити й прикінчити. Ото вже наше гуцульське марнослів’я – всюди приплутати бабу і любаску. В кожному разі, з Головачем це б не вдалося. Він ніколи в житті не дивився на жінок, не мав наміру женитися і не оженився. Навіть чорти не були настільки дурні, щоби підсувати йому Лісну чи якусь зі своїх самиць, які перекидаються спокусницею. Боялися, що Головач, якщо йому вже вдалося впоратися з головним бісом, може і ще щось влаштувати. Чорти, які найбільше люблять таких, що сумніваються, не стали б жартували з Головачем.
Але є такі, хто не дивується нишком, а дехто навіть відкрито крутить носом: «Такий велет, скелі жбурляє, здається, що іскрою запліднив би скелю від скелі. І аби такий був вихолощений, як віл? То неправда!»
Хоч дума про Головача – це чиста правда, м’яко кажучи, цього досі ніхто розважно не пояснив. Одні казали, що так само, як найбільший бук на угорських схилах, уражений весняним морозом, уже не дасть ні квіту, ні плоду, так і Головач. Ще замолоду його, обмороженого зажурою, відразу відвертало, як тільки наближався до жінки. Пам’ятав, що наплодив би бісові худобини, а панам підданих. І жінки також це відчували: замість того, щоб сходитися з ним охоче, зваблювати і спокушати, сахалися від нього.
А інші кажуть трохи інакше: одне вигодовувати і множити худобу, а інше – людей. Головач розумівся на цьому найкраще. Звідки взяв би жінку, пару для себе, якщо велетів уже не залишилося? А якщо не вдасться витесати нове покоління, краще, ніж попереднє – боронь, Боже, аби не гірше, – то для чого починати? Краще закрити замок, досить! Для пещення і колисання вистачає ягнят, наймиліших створінь.
І ще про одне досі міркують люди: чи правильно вчинив Головач, що покинув опришкувати? Бо, може, пани-володарі світу знову почнуть гуляти і люд мучити?
Головач правив своє – та як же вони можуть гуляти і чинити зло, якщо вже немає біса. Якщо не стало сили зла.
Відомо, що з того часу біс цілком принижений. Не показується на землі фізично, і його родині доступ на землю закритий. Як таким і належить, ховаються у підземеллях, по норах, по сховках. Гузицею вже не хизуються, ой ні! Жоден навіть не називає себе бісом ані чортом, а весь час інакше, скромненько, щоб тяжко було їх розгадати. Й одягаються постійно інакше, щораз модніше, щоб важче впізнати. Зовсім не козиряють риком, як колись головний біс, де там! Навіть мовою чортячою не лопочуть, а тільки тихенько, так приємно, завжди по-модному. Але роблять, на що мають сили, сипляться на землю роями примар, чорних духів. У них немає іншої худоби – тільки душі. Коли чорт полює – то на душі, коли оре, сіє – для душ. Коли доїть, стриже, лупить шкіру – то з душ. Позбавлений Божої ласки, вигнаний із землі, він не має іншої поживи. То чим буде годуватися? Що жирніша худоба, краще випасена чортячим зерном, як душі панів та володарів цілого світу, то вона для них цінніша. Врешті-решт усе тепер залежить від самих людей, а не від чорта. Як вони захочуть, то будуть йому поживою, не захочуть – не будуть.
За все це пана Головача – Бісовбивцю, як його називали, – на Закарпатті шанували як справжнього нащадка велетів, як ґазду, як людину з великим серцем, як батька працьовитого народу. Слава про нього далеко розійшлася.
Тож як турки якось загрожували цісареві нападом на Угорщину і вже підступили до кордону, сам християнський цісар вислав до Головача послів – ген, аж на Ґутин Томнатик – із проханням захистити край від ворожої навали та знищення. Цісар обіцяв йому стільки війська, скільки він сам захоче.
ebooksa