Попри все це Довбуш вирушав у світ з якоюсь надією. І дивна річ: не тільки всі струмочки гірської оповісті натхненно шумлять цим голосом надії, а й навіть беззубі пожовклі судові акти ніби на мить забувають про розслідування злочину, зацікавлено вислуховують, нотують ті важко зрозумілі пориви та рішення, які свідчать, що Довбуша оточувала таємничість надії. Кожному, хто мав час над цим задуматися, ніби крутиться на язику: можливо, Довбуш був покликаний до чогось іншого.
А коли слухаєш оповіді, думи та казки, то здається, що Довбуш наче метався уві сні. Одне грало йому в душі, а зовсім інше приносили реальні діяння.
Народна вість вдивляється у ледь помітні сліди, йде вслід за сном, женеться за нездійсненим бажанням, летить у хмари за надією. І тому, доки буде на світі хоч один гуцул, він буде розповідати про Довбуша! Великодушність, прагнення свободи і незалежності, буйна звитяга, гучна танцювальність його душі знайдуть свій вираз в оповіданнях про Довбуша, старих, точно повторюваних, змінених і вічно створюваних.
Небагато славетних вождів, небагато улюбленців пісень та переказів має так багато таких дивовижних і величних пам’ятників, як Довбуш. І мало хто залишив після себе стільки пам’яток. Хоча, може, надто бідним був його народ, надто примітивним, суспільно неорганізованим і надто далеким від технічних засобів. Може, він був надто швидко (до того ж на ранній фазі розвитку) спутаний, щоб могти ставити Довбушеві те, що ми називаємо пам’ятниками. І тому пісня й оповідь, наче беззахисне дитя, яке ще не зовсім прокинулося, запросили на допомогу могутніх майстрів: сили природи, гори, сили води, сонця й повітря. Як потужних каменярів, мудрих і винахідливих техніків, вигадливих і витончених майстрів-різьбярів. Щоб засвідчити правду про Довбуша.
І що більш сирітська й обдерта ця дитинка, що дужче топче її осоружна скупердяйка доля, що більше вона його навантажує, ніби скнара, що нав’ючує недоросле породисте лоша, то гучніше грають гори зі ще більшим розмахом, тим старанніше працюють майстри. Щоби засвідчити правду старовіку!
Геродот каже, що аж до Дністра сягали сліди Геркулеса на скелях. Може, так далеко доходив цей античний міф. І нині над Прутом, над Стриєм, над Черемошем чи й над Дністром – усюди, де води вимили якийсь слід на камені та скелі, люди показують сліди Довбуша. Вість про нього сягає вздовж усіх Карпат аж на загірський бік, далеко за межі гуцульського племені, і на схід, на волоські землі.
У гуцульському краї немає, мабуть, села, нема гори, нема скали, джерела та лісу, де б не було пам’яток про Довбуша, пам’ятника на честь Довбуша. Ці пам’ятники – чи величезні, чи якісь маленькі – то дивовижні скульптури, майстерно відшліфовані водою, вітром та сонцем, «виписані» на честь Довбуша.
Чи печери Довбуша над Прутом у Ямні, чи скеля з хрестом і камінь, де він іноді сидів. Чи кам’яниста стрімка Довбушанка у Ґорґанах із коморами та замком Довбуша. Чи Довбушів кам’яний театр на Шпицях у Чорногорі, чи кам’яне крісло Довбуша на Кедруватій під Менчулом, чи сховки на Говерлі, чи церкви Довбуша у Синицях, чи галереї й купальні Довбуша під Білою Кобилою, чи стрімка кам’яна піраміда над Черемошем у Розтоках…
Сліди Довбуша є всюди. Усі великі пам’ятники створили гори – на честь Довбуша. Так вони втілили пісню, доповнили оповіді.
Показують нам правду про опришків – правду старовіку.
Про бідацького сина Довбуша молоденького ця дума
На Підгір’ї за Коломиєю розіслалося – почасти у долині, почасти на пагорбах – велике село Печеніжин, місце, де народився Довбуш. З одного боку тягнуться вниз, до Пруту, великі діброви, а з другого, до гір – безкраї букові ліси. А серед них розкидані на сонячних пагорбах хати —поміж квітучих лук, поміж маленьких дубових лісочків, поміж гаїв ліщини та плодових садів. І багато пасік, що живляться нектаром з лісів та лук.
Далекі кряжі й ближні узгір’я тягнуться не впорядковано і паралельно, а перетинаються, перехрещуються і розгалужуються. Тут чимало маленьких затишних видолинків, кожен відгороджений лагідним буковим лісом – ніби окремий світ. Безліч потічків, захованих у ярах, шепочуть невинно й довірливо. Мабуть, ніде Божий світ не видається таким добрим, приязним і безпечним. Починаєш вірити, що всі думки, усі наміри, слова і вчинки, які тут народжуються, будуть люб’язними, доброзичливими, сповненими сердечної щирості, черпаючи, як бджоли, свою солодкість із цих лісів та гаїв.
Коли отак ідеш полем, пагорбами, гущавиною ліщини, яром, зарослим буками, раптом крізь відкритий перевал або за вирубаною межею лісу постають перед твоїм поглядом далекі гори, щораз інші, щораз інакше ти їх бачиш. Деякі виринають раптово, немов армада на морі, інші розходяться безконечними пасмами синіх хребтів, що здіймаються дедалі вище, наче збурені морські хвилі. І манять, притягують, обіцяють.
Серед цих пагорбів, звідки видно далекі гори, ще й тепер показують люди місце, де стояла хата батьків Олекси, якого згодом нарекли Довбушем. Власне там, на самому краю кутка, що зветься Марківка, під хребтом Варатик, б’є зі скелі Біла Криниця – джерело, яке, як і багато інших, теж іменують Довбушевим. Улітку, коли на Марківці святкують храми, і свої, і чужі йдуть від церкви аж до джерела. Згадують. Там, під Білою Криницею, почалася дума про Довбуша, і так вона далі ллється із серця.
Олекса був іще зовсім малим, слабким, худеньким від недоїдання хлопчиною, а його вже відправляли з козами й вівцями аж у Чорногору. Бо тут поблизу – навіть у ті далекі часи – для таких бідарів, як його батьки і сусіди, громадські та панські пасовища були надто дорогими і, відповідно, недоступними. Тож він мусив іти прадавнім, трохи страшним плаєм, який відразу за Березовим піднімається на полонини і тягнеться аж під Гордя широкою полонинською пусткою, вододілом між Прутом та Черемошем, часом заходячи у пущу, аж врешті виходить на Чорногору через Маришевський перевал.
А там на полонині бідаку кривдили. Здоровенний і суворий ватаг лупцював його часом немилосердно, бо знав, що ніхто ним не переймається. Навіть посеред найстрашнішої бурі, серед граду і блискавок примушував його йти шукати кіз. І кажуть, що малий Олекса ніколи не озивався погордливо, не перечив ватагові. А так якось відважно і твердо дивився сірими очима, що ватаг ще дужче скипав від люті на хлопця. У той самий час старший брат Олекси служив у пана на долах. Коли після довгорічної служби він мав отримати за умовою пару сивих волів, то жадібний підлий панок віддав його до війська, щоб позбутися його і не заплатити належного. І ніхто відтоді не знав, що із хлопцем сталося.
Тільки в гущавині жерепу чи на величезній трав’янистій полонині Мунчела, в товаристві овець та кіз, на самоті й у сховку, малий Олекса почувався захищеним від цього страшного світу.
Та Олекса, хоч і сумним було його дитинство, сидячи у сховках, радісно виспівував, грав і танцював під свій спів, ганяючись за козами. Він дуже гарно вигравав на листках і флоярці. Вигадав собі козячий танець: граючи на листку й підносячи догори топірець, він борюкався, танцював і буцався з цапком, якого навмисно цього навчив. Вони справді виглядали, як два цапки, що бавляться і танцюють у ритмі мелодії. А тоді Олекса обнімав цапка і, крутнувши його, наче виконуючи в танці «голубці», кидав на траву, а сам, виснажений танком і борюканням, падав, заливаючись радісним сміхом. А коли він вистежував ведмедя, то збирав і ховав овець у якійсь долинці, а сам чатував біля ледь помітної стежини у жерепі, вичікував ведмедя, аби стрільнути в нього із самопала. Та ведмідь, не дурніший від хлопчини Олекси, занюхав його поруч і так ревонув, що хлопець відразу втратив охоту до засідок. Але він не здавався. І згодом, уже в підлітковому віці, став вправним мисливцем. Клав влучним пострілом ведмедя, коли той уже майже діставав його лапою, випереджував рись блискавичним ударом рогатини, верхи без сідла, босий і з розкуйовдженим чорним волоссям, з рушницею в руках гнався на коні по полонині за зубром. А часом його обступали, мов живі, почуті вечорами при ватрі у колибі оповідання про давнину, про Велетів, про скарби, яких – імовірно – було повно всюди по закутках і скельних коморах. Він дряпався і виповзав на животі на високі скелі й, висячи, вчепившись за якусь майже прямовисну плиту, виписував на скалах чародійні літери, знаки та реваші. Їх навчив його старенький віщун, який іноді приходив до колиби. Той дід лиш глянув раз на Олексу, що задивився у ватру, тихо засміявся й відразу завів із хлопчиськом побратимство. Олекса сподівався, що ті закляття, з таким трудом виписані сокирою, відкриють скелі. Що раптом засвітяться, засяють скарби. Тож, написавши ці знаки, він швидко сповзав зі скелі й утікав. А потім обережно визирав із укриття, тамуючи дихання. Та, видко, «не хотіло» відкритися, може, не ті літери були написані, що потрібно. Тож Олекса чекав, коли знову прийде, радісно сміючись або тихо підсміюючись, веселий беззубий стариган і покаже йому якісь нові літери та знаки.
Довбуш відразу, ще в ранній молодості, став лісовим хлопцем. Де лиш був якийсь найбільш недоступний, найтаємничіший вертеп, Олексі кортіло туди влізти, щоб його вивчити. Щоб сидіти там у пітьмі гущавини в такому сховку, про який не знає ніхто на світі. Там, де тепер полонина Степанець, були праліси, недоступні століттями, завалені стовбурами старих дерев. Звідси й назва Степанець, бо в ті часи слово степ означало у нас вертеп, недоступне місце. І тільки Довбуш ще хлопцем вивчив ці дикі лісові безодні. Вони стали його домом, його вітчизною. Це додавало йому надії та зухвальства – він уже мав власний світ, недоступний для інших.
ebooksa