Акти містять досить мізерні та крихкі подробиці, сухі реєстри нападів, звіти про справжні та вигадані злочини, про конфлікти з кодексами і судами класової справедливості, вироки, однобічно сформульовані панськими та міщанськими судами. Акти в найкращому разі подібні на розтин органів, відокремлених від тіла, які перебувають у стані розкладання. Самого життя вони не відображають. Не розкриють нам правди про опришків свідчення людей, вирваних зі свого середовища, та ще й записані людьми, які цього середовища не знали. Вони навіть не здатні показати відмежування злочинних інстинктів від загального тла тих часів та дикості звичаїв. Тож цими актами варто цікавитися лише настільки, наскільки вони стосуються осіб, відомих із якогось переказу, осіб, які фігурують у пісні, оповіді та уяві. Або у якомусь ширшому контексті. Наприклад, якщо хтось захоче змалювати долю селян чи поверховість і одночасно класову упередженість організації справедливості у давній Польщі.
Той, хто читав або просто переглядав Чорні Книги11, мабуть, був одразу вражений тим, що, окрім розбоїв, що їх учиняли піддані, laboriosi, надзвичайно строго трактувався «тілесний гріх» жінок того ж стану laboriosi. Описані в Чорній Книзі тортури над жінками, Як виявляється, не лише спокушеними, але й зґвалтованими, чітко відображають «правду», яка міститься в цих актах.
Якщо ж мова йде про багатющі перекази, які живуть у народних вустах, то – хоча досвід людської думки навчив нас не лише толерантності стосовно цих оповідей, але й того, як за допомогою просто-таки мікроскопічного аналізу можна багато з них дізнатися, – треба визнати: в гуцульських оповідях насамперед впадає у вічі те, що одна заперечує іншу. А також, що вони непомірно перебільшують реальність та її виміри, якими користуємося ми. Наприклад, здається, що якби Довбуш зробив усе те, що йому приписують народні оповідання, якби бодай обійшов усі ті місця, розкидані по всіх Карпатах, які названі його іменем чи пов’язані з пам’яттю про нього, то мусив би жити безконечно. Але ж Довбуш мав мало часу. Вість це підкреслює, що він помер молодим, що загинув передчасно. А, може, правдивих оповідей про Довбуша взагалі немає? Чи все те неправда? Адже в обох цих випадках ідеться не лише про «правду», але й про оцінку, яка зазвичай закладена вже в самому образі.
Щоби дістатися до тієї правди, яка нас тут цікавить, ми мусимо виводити її з органічної цілості, мусимо з усього образу зробити висновки або здогадатися, що є боротьбою, битвою, що шалом або принаймні дикістю примітивних відносин, а що є злочинним і ницим. Бо, звичайно, є ще інші джерела правди і категорії оцінки, окрім судових актів та кодексу класових судів юрисдикції панів над селянами, переданої винятково міським судам. Адже з усієї правди старовіку можна було б видобути правду про опришків. З тієї правди, що зберігається у самій землі, в насінні, у стількох засіяних, але не пророслих сподіваннях і можливостях, криється у пісні й оповіді, ще досі ховається в лісах, на полонинах і в щілинах скель та міниться, наче в’юнке дзеркальце скельних потоків. Добути правду з того всього, що звичайно називається відмінністю, своєрідністю або «індивідуальною душею», а Геґель назвав конкретною загальністю. Що, без сумніву, є взаємодією багатьох чинників, які постійно діють у певній пропорції.
А для оцінки треба було б провести повторний суд над опришками. Не панський, шляхетський суд, не міщанський і не суд міфу. Для цього нам треба визначити, як порівнювати насильницькі вчинки у суспільстві давньої, первісної цивілізації, вчинки людей, які нічого, окрім лісів та гір, не бачили, як їх порівнювати з організованим насильством у суспільстві, яке керується найвищими стандартами культури. І тоді, хоча б у якості мисленнєвого експерименту, можна було б щось запропонувати для дослідження того питання, чи давні опришки доростають до височини деяких розбійників, яких вважають сучасними героями, і чи деякі герої, яких вважають розбійниками, стоять вище за опришків. Бо відомо, що розбійницькі діяння опришків, осуджені згідно з класовим кодексом, шляхетською та міщанською юрисдикцією, у більшості випадків були суворо і жорстоко покарані. Натомість за добрі та безкорисливі вчинки, за красиві, хай і хлоп’ячі чи дитинні, наміри їх винагороджує пісня та оповідь. Їм співають славу під акорди вод, вітрів та громів.
Отож суд міфу був би спрощеним (і такою є наша скромна пропозиція), коли б й інших вождів кривавих побоїщ спіткала подібна розплата – відповідно до кримінального кодексу, принаймні за свідомі та сплановані криваві дії, коли б за таке покарали хоча б тих людей, котрі робили це виключно для власної користі, заради власної жаги влади, для володіння та оруди світом. А вже тоді —хвала їм за діяння небачені, шляхетні, за високі наміри… Якщо хтось їх відшукає, якщо гори, скелі, води і сонце захочуть відізватися, відгукнутися, засяяти на їхню честь, якщо вони зволять їх запам’ятати…
Бо саме такою є дія міфу та правда міфу. Він народжується, з’являється, як будь-яка жива істота. Так, як цвіт свідчить про те, що десь ховаються корені, так і міф вказує на те, чого не видно. Він послуговується письменами лук та лісів. Виспівує у грі вод. Розбиває скелі і запалює заховане у них полум’я. І, ведучи нас за руку горами, показує нам скельні пам’ятники, названі на честь опришків.
Адже коли сам народ – разом із природою, без тиску, не награно, наче грамофонна пластинка, а невимушено, без «пропаганди», натхненний самими голосами природи, – визнає деяких опришків, бачить у них своїх героїв – то що з цим робити? Треба було б знайти сильну і геніальну пацифікаторську голову, таку ж, якими – сильними і геніальними – були руки пацифікаторів нашого краю. Таку голову, яка б додумалася, як спацифікувати нестримну, свавільну уяву гір.
Тимчасом, коли перекази невпинно снують і тчуть нитку міфу про опришків, то такий собі бідака, сучасний герой, може хіба що недовго фігурувати у друкованих історіях, сфабрикованих спеціально для нього. Але він не має доступу до Пантеону міфу! А може, його кривдять? Бо наступний розбійник його скине, назве його вулицю своїм іменем, перемалює або переплавить для себе замовлені ним пам’ятники, а книги, які його вихваляли, можна спалити або так само урочисто скинути до каналу.
Власне тому ми висуваємо скромну пропозицію – суд міфу заради порятунку героїв!
Але яким може бути мірило для розбійників і героїв, коли одні спокійно і без ризику мордують мільйони чи сидять собі, обмірковуючи нові масові вбивства, а іншим не можна було безкарно навіть захищати свою родину, свою хату, свою людську гідність, коли у них забирали хліб та свободу і вимагали тільки, щоб слухняно дали себе повісити.
Той, хто не знає правди про опришків, може нам закинути, що ми описуємо опришків у невідповідний момент. У розбійні часи, коли чи не весь світ прославляє злочин і вбивство! Коли ідеї, які начебто вказують людині шлях, схиляються перед жорстокістю. Коли пісня, ніби замурована, мовчить у кайданах, не може виступити проти насильства, навіть стогону її не чути з глибин темниці. А мистецтво і науки лижуть ноги розбійникам і розбою, наче хвостами їм вимахують.
І власне на це відповідаємо, що нам потрібен суд міфу принаймні у тій частині вироку, яка вже виголошена, що ми описуємо невідомі судовим актам виміри вчинків, та ще й такі, котрі непомітно проходять крізь сито будь-якого кодексу. А якщо говорити про криваві вчинки, то культ кривавої боротьби відповідає тільки явному опришкові, який відкрито приймає усі наслідки. І тільки опришок міг убити біса. Бо відкрив усю його безсоромність.
І куди там нинішнім розбійникам до такої честі, щоби хтось із них міг убити біса?
Розбишаки без стилю, вигнанці з країв батьків і країв дітей, які не мають нічого рідного, відлиті й відштамповані з осаду історії під один стандарт. Чортові лакеї, підлабузники диявола, бісові добровольці без пенсії, безробітні ландскнехти чорта.
Це ви стримайтеся, учені панове історики, додайте честі своїй дисципліні, поки суд міфу – громовим словом – виголосить власний вирок. І не позбавлене сенсу, коли ми, повістуни, сидячи по закутках, переповідаємо історію опришків. Мимоволі протиставляємо розбійників, покараних законом, прихованим злочинцям або таким, що трублять у фанфари тріумфу.
І такою є теперішня правда про опришків.
Ще перед тим, як з’явився Довбуш, фортеця Станіславів мала «сиквестр» (карний суд) і «смоляків» – міліцію проти опришків. Заслуговує на увагу те, що вже досить скоро вони пересвідчилися, що навіть дуже суворі тортури, які застосовували до опришків, не дають жодного результату. Це видно зі знаменитих «Чорних книг». Тоді почали вдаватися до іншого засобу – зради і розбрату. Полювали з опришками на опришків, з гуцулами на гуцулів, а колишніх опришків винагороджували за те, що ті видавали і ловили товаришів.
Нерідко правосуддя було переконане у своїй релігійній місії, наголошуючи на власному божому походженні. Так само, як і право старовіку. Але якщо від виконання карного права ще й досі відгонить чадом пекла, то запровадження цього права окупантами, чужинцями було і є пекельною, чортячою штукою. Ще й нині бачимо, як смакує класова справедливість і справедливість чужої держави, що залізла з якого-небудь боку в суддівське крісло. А для Верховини застереження і погрози права, запровадженого «панами», не були власним голосом. То були панські суди і накази, зіткнення з ними було однією з найбільших зовнішніх небезпек, більш незвичайних і несамовитих, ніж зустріч із ведмедем, порівнюваних хіба що з татарськими нападами. Отож бачимо, чого кінець кінцем досягло запровадження «панських» судів упродовж XIX століття.
І таке буде діятися всюди, де справедливість запроваджують і підтримують механічно, де в її погрозах і застереженнях не чути ні Божого голосу, ні навіть людського.
ebooksa