Так він сидів, думав, запитував – відповіді не було.
Він постійно плекав, розвивав і тренував свою силу. Щодня виносив кам’яні брили розміром як стіл на вершину і складав, будував із них стіни садиби, яку згодом спорудив собі з тих брил. А іноді з розмаху кидав у прірву уламки скель, аж гори гули і тряслися.
І таку він виплекав силу – як пісня каже, «викохав силоньку», – наче дерево, що висить над урвищем, наче загачене гірське озерце, яке напирає на зв’язані докупи балки. Але коли прийде хвиля з вершин, коли вона виверне і знесе ліси, коли захопить їх і понесе разом із виверненим камінням, коли с усієї сили вдарить у греблю, коли та захитається і затріщить… Одразу ж після першого струсу стін валяться нагромаджені брили, якими обгороджена основа загати. І ринуть навали вод! А разом із ними – лави каміння, сторчувата плутанина вирваного з корінням лісу. Горе тоді долинам, біда всім греблям, мостам і дорогам!
У грудях Головача кипіла ця спутана сила, шукаючи виходу. Коли прокинеться, коли зашумить сила велетенська, то людина, мабуть, сама дивується або й лякається.
Тільки коли сидів Головач довго і самотньо під Ґутин Томнатиком, освоївся зі своєю силою. Зрозумів, ким він є.
І відтоді став ще могутнішим, ще більше подібним на велетня. Коли спускався з полонин, опоясаний ременем, набитим цвяшками й обшитим бляхами, то схожий був на залізну гору. Плечі мав такі, як стародавня піч, груди – як ворота ґражди, а рамена – як коновки. Так розповідають. Зрубав і зігнув якогось могутнього бука, якого б інша людина навіть не підняла, і зробив собі з нього лук. Стріли, випущені з цього лука, завивали, як осінній вітер.
Великий у нещасті шукає собі найбільшого супротивника. Нападає на каштеляна у замку і рубає його на очах у родини й усіх лицарів. І, стрибаючи із замкового муру, кричить до них, остовпілих, кричить так, що аж гудуть замкові галереї: «Агей! Зайці-паночки, вперед, доганяйте!» Оговтавшись від того виклику, за ним вилетів панський загін, стріляючи з мушкетів. Але попадали всі на землю, поточилися, як підрубані, коли засміявся Головач, регочучи, мов буревій на Гутині.
А потім разом із братом, сидячи на Чорногорі, добирали молодців, що прагнули помсти та свободи. А добирали побратимів у такий спосіб, що казали охочим витягнути з букової ватри великі розжарені вуглини. Хто, не скривившись, тримав у жмені гарячі вуглі і при цьому спокійно оповідав якусь казку чи історію, той гідний був бути їхнім побратимом.
І так вони літали трьома країнами – по Уграх, Польщі та Туреччині, гноблячи і грабуючи, вселяючи жах уже самою звісткою про себе. Вість каже, що вони були жорстокими і страшними до панів та гайдуків. Ніхто не міг чинити їм опір і ніхто не уникнув їхньої помсти, якщо вони собі так постановили. Брами, огорожі, стрільниці, башти та мури не були для них перешкодою. Усе ламав і крушив Головач. Нищив замкові огорожі, жбурляючи у них величезними каменюками, яких будь-хто інший навіть не підняв би. Валив брами, вдаряючи в них з усього розмаху дубовими колодами. Схоже, навіть кулі його не брали. Але найбільш неймовірною була швидкість їх пересування. Їхні ноги були прудкими й летючими, коні – прекрасними. Коней вони не щадили і, мандруючи правічними плаями, гірськими хребтами, часто міняли спінених коней, залишаючи їх на полонинах. Іноді, коли поспішали чи щоби заплутати слід, щоб з’явитися несподівано, прорубувалися сокирою крізь гущавини лісів та борів. Сьогодні могли бути у Семигороді, захопити там якийсь замок і, нав’ючивши коней скарбами, післязавтра були вже на Чорногорі. А за кілька днів – у шляхетському палаці над Дністром. А потім на Буковині чи у Волощині нападали на якихось багатих турків або румунських бояр.
Усюди такий самий побратимський селянський народ стогнав під чужим ярмом. У Польщі стискали панщизняною петлею на землях, які до того часу були вільними та спокійними, на Уграх гнобили данинами, рекрутчиною та жорстокістю адміністрації. А на волоських землях хлопський люд попросту винищували, з допомогою або без допомоги турків. Тож люди, котрі, як колись родина Головача, потерпали під утиском, частенько очікували і з надією дивилися на гори: чи не з’явиться звідкись плечистий велетень. Бо досить було розлетітися вісті про сміливий напад на якогось ката народу, гайдуки та пахолки ставали лагідними і приязними, а пани ласкавими. Вщухало гноблення.
Головач і його хлопці не боялися погоні. Часом Головач навмисно вичікував у засаді на погоню, щоб добряче настрахати переслідувачів.
А пізніше Головач уже не нападав, не мав потреби сам нападати. Сидів на Ґутин Томнатику, будував свою кам’яну оселю і тільки посилав леґінів із ножем опришківським, що зветься чепелик. І тоді пан, якому приносили чепелик, сплачував викуп або – залежно від вимоги – припиняв переслідувати людей, а часом навіть залишав свій двір і якомога швидше перебирався на інше місце. А гайдук мусив утікати, переховуватися і намагався знайти службу у новій околиці, де його ще не знали. Про той чепелик розповідають ще таку кумедну історію. Якось під час відвідин якогось угорського містечка Головач натрапив на маляра гербів та вивісок, який виконував замовлення для цехів, міщан, для лицарів. Тоді Головач звелів йому намалювати образ на маленькій бляшці, яку потім прикріпив до чепелика. То була дупа, на знак зневаги до панів, яким він посилав чепелик. І був той чепелик із зображенням дупи у незмірній пошані в усіх, хто кривдив народ.
Ніколи більше опришки не мали такої влади, як за часів Головача, бо тоді ще не вміли від них захищатися, і ніхто навіть не думав, що їх можна винищити.
А потім закортіло Головачеві побачити більше світу. Далеко мандрував кінним загоном, наче з лицарським почетом. І всюди, куди він в’їжджав, люди, побачивши велетенську постать, поступалися йому дорогою. Та після тих мандрівок Головач ніби втомився воювати. Не те, щоб не мав сили. Але що далі він заглиблювався в якусь країну, що більше бачив міст, містечок, замків і фортець, про які доти навіть не чув, то навдивовижу більш одноманітним, пустим і безнадійним видавався йому цей світ. Перед ненавистю й обітницею помсти ніби ставали незліченні війська, ніби виростали безконечні поля бур’янів. Усюди пани і пани. Усі вони стали до такої служби, що досить носом потягнути, й відразу зрозуміло – рубати їх і рубати. Але хто ж це подужає і коли? Бо після кожного зітнутого бур’яну відразу виростає два або чотири, і ще розлогіше. Поки їх вирубаєш, забуяють інші. Зрада, поклони до землі ще більш вельможним і недовіра – один на одного оком косить. Аж очі від того ледь не повилазять! Таке Головач бачив щодня.
А найгірше зі всього того, що зло так перемішане з добром, що годі цей клубок розплутати. У багатьох бідарях сиділо щось таке, що досить було б хоч крапельки влади скуштувати, аби він забув і про Бога, і про весь світ. Просмердівся б сіркою, своїм братам топтався би по головах. Власне, так і чинили гайдуки, жорстокі та криваві, і їх – як мурашок, аж не видно за ними трудового люду. Або ще чув Головач про таких панів і бачив – владних, але вірних і надійних, від яких навіть душок сірковий не віяв. Чи то насправді пани, чи люди, якими їх свого часу сотворив Господь Бог? У містах він надивився на ще інших людей – невідомо, чи це пани, чи роботящий люд. Вони старанно виробляли потрібні речі, будували Божі храми, мали такі інструменти з металу і скла, що аж у голові паморочилося. І що з того? Батько-майстер мав такі руки, що самі світилися і, судячи з них, сам Бог узяв би їх до своєї роботи, а син уже тільки хапав золото, і ті позолочені руки смерділи особливо сильно.
Головач нюхав добре, нюхав завжди і всюди, виявляв, хто тут орудує. Ніби от-от мав ухопити його за хвіст! Тут сірка б’є в ніс із напахчених убрань, там – зі священицьких кадил, там – із палацу, тут – із брами костелу, а там – з найбіднішої хатини і з-під убогого шмаття, просяклого робочим потом. А де-не-де сірковий вітер повіває над цілою країною, аж дихати неможливо.
Хто ж тут урядує, як не той, що родом зі зради, сам Архиюда? І чиї ж, як не його, зизуваті пахолки вшановують зраду? Так міркував Головач. Він пізнав біса, відтоді знав його, але хоч і оглядався, навіть чаївся і раптово повертався, щоби захопити його зненацька, ніяк не міг побачити на власні очі. Бо біс, хоч і був усюди, теж добре винюхував Головача і не показувався йому на очі. Лише потайки і пошепки, як саме сумління, спокушав його: «Убий тут, убий там, розбий, відомсти, ти зможеш». І відразу зникав, щоби не було чути його запаху. Головач слухався, вбивав людей, а не біса.
Як же так? Він відчував у собі величезну силу, здатну перейти світ, перевернути його і назад на ноги поставити, але не знав, як це зробити. Для цього знадобилася б срібна голова королівського пророка, прадавнього вождя, про якого йому під обітницею розповідав перед смертю батько.
Він дивився на небо, але не молився. Як тільки пробував молитися, ніби хотів лизнути спраглим язиком краплю води, вона від нього відразу втікала. А він хотів сказати небесам: «Мовчите? Не маєте вже для мене ні слова, ні вуха? Чи це я оглух?»
І отакий засмучений і висушений, хоч і сильний, як завжди, він повернувся під Ґутин Томнатик до свого обійстя. Уважно оглядав усе навколо – і не бачив там жодного зизуватого ока. Але не знав і не зауважив найважливішого. Що власне там, а не деінде, сам біс поселився і зробив свою столицю. Колись він вигнав сюди Головача зі світу людей, а тепер самого біса пригнала сюди бісова доля. Хоча вони взагалі не шукали один одного, але там зустрілися. Так мало бути.
ebooksa