Спочатку, кажуть, Головач косо дивився на тих панів-послів, лицарів із високими перами на великих капелюхах і в чорних плащах, накинутих на лати. Та коли йому пояснили, скільки людей турки заберуть у ясир, скільки людської праці знищать, то погодився. За умови, що сам, без війська, вийде проти турків. І так і написав цісар до турка, що виставляє супроти нього лише одного лицаря.
У південному Семигороді, що його Головач так добре знав від часів нападів на замки, чекав він турків на високому перевалі.
Турки йшли, мов на воєнну прогулянку, цікаві навіть: що ж то за лицар і що той один лицар може їм заподіяти. Весело майоріли в долинах зелені прапори пророка, а на верхах красувалися герби Головача – буки. Раптом із зелені з’явилася людина-гора. Сміючись, привітали його яничари. А коли вони підійшли до перевалу, що гострим кутом врізався між верхи, на турецьке військо, чинячи спустошення, почали падати величезні каменюки, ніби випущені з пращі. А коли почалася паніка, з вершини розійшовся луною страхітливий сміх, мов ураган полонинський, і велет-Головач наскочив із мечем на турків, що кинулися навтьоки, виганяючи їх за межі Угорщини.
Спокійно шуміли й посміхалися високо підняті букові штандарти.
Християнський цісар призначив Головача гірським воєводою і просив, щоб він приїхав до Відня і там поселився в Бурзі. Хотів похвалитися Головачем перед усім світом. Та Головач ґречно подякував панові цісареві, переказавши, що він не лицар, а пастух. А коли порушує закон – опришок. Закон не на цісарському папері, а на його серці виписаний. І опорою закону є повага до людей, а не жандарми з когутячим пір’ям. Тому йому миліші його власні палаци – скелі на Ґутині.
Але пан цісар не образився, лиш наказав щотижня посилати Головачеві бочку вина та лантух борошна – аж на саму гору. Таку йому данину пожертвував.
Тож сидів Головач на верхах аж до глибокої старості.
Ґаздував там, літував і зимував, попиваючи вино. Збирав довкола себе усіх дітей – братових і сиріток різних. І слухав пісні. З усього світу приходили до нього піснярі й про нього самого співали йому багато пісень:
Різне співали. І про те, як убив біса, співали, і про вигнання турків, і про вбивство каштеляна, і про панську лють.
Співали мандрівні діди, сивоволосі сліпці.
А старець, сидячи на каменях, слухав у задумі. Дивився вдалечінь на блискучу Тису, матір велетів, на ясні галявинки, які його виростили. І думав про сивого татка і поморщену неньку, про те, як колись цілий світ до нього посміхався, коли він вірив і довіряв кожній травинці, кожному листкові. Як билося до нього всюди серце світу, наче на кожній луці пульсувало мамине серце. І як ліси, луки, трави – всі вони були такими любими, добрими, турботливими, що і в небі не могло бути ліпше. Так слухав Головач цих пісень.
А ще приходили до нього люди просити допомоги і розради. Приходили здалека ґазди, щоб він їх розсудив.
Усе життя Головач говорив мало. Але те, що зробив, що сказав, було, як ті каменюки, які він так умів кидати і з яких збудував своє житло. Тверді, міцні, тесані – такими були його слова. І люди його славили, у всьому прославляли Головача.
І доки стоятиме Ґутин, доки озерце буде посміхатися і засмучуватися, доки велика Тиса гратиме пісню про Велетів, не загине його слава.
Слава скельного велетня з серцем дитини.
Слава Головача – опришка без догани.
Правда про опришків
Один із моїх близьких приятелів, який особливо любить правду, обдарований милим та рідкісним у наш час переконанням, що правда десь мусить бути, що вона є однозначною, такою, а не іншою, після того, як прочитав оповідь про Головача, був щиро стурбований єдиним сумнівом: «Але чи все це правда?» І разом з тим – невідомо, чи під впливом чару Головача, чи ще й переймаючись «правдивістю» цього чару – сумно додав: «Шкода!»
Мені було важко його заспокоїти. Звісно, і ця правда є крихкою, як тепер загалом історична правда. Напрочуд розмитою є правда про опришків. Бо не можна стверджувати, що судові акти містять усю правду, а тим більше, що народні оповідання кажуть тільки правду.
ebooksa