На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

– Усе, цілий світ, а найбільше веселості, танцю, всілякої краси. Та який багач має стільки часу, як ми? Не сумуймо, затанцюймо.

Довбуш не відповідав, а Іванко хитро посміхався до чогось, що бачив перед собою. Інші терпляче чекали, поки він щось скаже, і Довбуш підганяв:

– Ну, кажи, що хочеш сказати.

– Гай, – мовив Іванко весело, – ти хотів відкрити бідарям світ, чим? Коровами, вівцями, телятами? Та ніколи в світі! Краще забери в них щось, ну, небагато, в міру, просто все, що мають, а за це дай їм ще більше, багато часу, часу без міри.

Довбуш поморщився:

– Говориш так, як той горбань із Кринтої, бодай би щез.

– Але ж ні! Борони мене, Боже! Хочеш їм відкрити світ, справді? То мусиш вирвати їх з нір, із клопотів. Не те, щоб чорною хмарою шпарити чи голодом поперед себе гнати, як той покручений напатякав. Тьху! Охотою затягати! Де не поможе інший лік, танець поможе. А що ще ти можеш їм дати? Най беруть із нас приклад, най танцюють.

Довбуш прояснів:

– Слушно, Іванку, цілком слушно. Затанцюйте, браття.

Заграв на тисовій флоярі свій мотив, багатий, безмежний, аж далекі гуки Кізього потоку йому відповідали. Опришки святкували повернення до своєї дідизни, танцювали у фортеці серед скель. У нинішні часи на Кедроватій вечорами в’ються дими з пастушої ватри, на якій вариться вечеря, їх видно здалека, зверху і знизу. І тоді з сумом згадують сучасні люди, мріючи жартома: «Он там високо сидить пан Довбуш із хлопцями, набуваються». Але це не так! У ті часи навіть димок не вився звідти, бо опришки випускали дим із комор схованими коминами, які виходили на дно яру. А там біля виходу комина ставили варту, щоб безжально стяти того, хто б ним цікавився.

Отож, коли одні готували вечерю, інші безтурботно танцювали, аж падали від утоми. Потім відпочивали, підкріплялися оленячою вудженицею чи угорською паленкою і знову танцювали. Почула це Громова Хмарка, збігла з пасовища між скелі. За нею інші коні, всі, які там були, вороні, булані, мишасті, сірі, щонайменше дюжина. Оточили танцівників, то іржали до танцю, то ставали дибки, потім похилили голови, слухали тихо. Лиш опришки не зупинялися, танцювали далі, розганялися в танці дедалі швидше, швидше, аж огорнула їх ніч.

Ґазда Дідушко

Коли вже пани давно вгамували людність на долах, коли полянські люди – так їх називають – майже забули, що колись не було панщини, все ще важко було панам дати собі раду з горами. Тож вони бідкалися над тим, сушили собі голови, як би роздвоїти гірський народ, як би його розкришити. Уже значно пізніше, за австрійських часів, цю справу довели до кінця: запровадили в гуцульських селах добре знаних пушкарів. Таку ніби поліцію чи сільську сторожу, що складалася з самих гуцулів. Їм не тільки давали зброю і звільняли від робіт та свідчень, а дозволяли навіть грабувати і гнобити безборонне населення, лиш би вони тримали його в послуху й ловили опришків. Через це не один опришок ліпше волів служити у пушкарях, аніж сидіти в лісах. Не залежав від панів, а тримав у постраху все населення, міг безпечно грабувати його, згідно з панським правом. Опришків охоче приймали на пушкарів. Про деяких пушкарів збереглися поголоси, які ще до сьогоднішнього дня наповнюють жахом гуцульське село.

За часів Довбуша пушкарів ще не було. Але їх помалу готували. Намагалися привабити багатших ґаздів, призначаючи їх отаманами, своєрідними війтами. Ті могли побоюватися Довбуша, щоб не втратити свого значення чи якщо не хотіли платити йому данину.

Кажуть люди, що й досі блищить високо на Синицях череп славного ґазди Дідушка, який насмілився піти проти Довбуша. А Довбушеві здавалося, що той був у змові з панами.

Є ще й інші пам’ятки про Дідушка. На лівому березі Річки на старому обійсті Дідушка стоїть стародавня курна хата, збудована з гігантських колод, дуже простора, але темна, вкрита зсередини вгорі шаром сажі, блискучої, мов емаль. Стеля хати зроблена прадавнім способом; подібної на неї ніде тепер не зустрінеш. Під припасовані одна до одної дошки підстелені довгі балки, а ті, у свою чергу, лежать на довгому різьбленому сволоці. Одвірки, теж чорні й блискучі від диму, оздоблені старовинними геометричними різьбами. Цю хату поставив син Дідушка невдовзі після смерті батька і після того, як Довбуш спалив старий дім. Напевно, вибудував її з дерева, зрубаного на цьому самому місці.

Вікна хати розташовані високо, одвірки потужні, хата похмура, мов печера, обгороджена велетенськими колодами. З неї визирає жах від нападу, страх і бажання захиститися від нового нападу. І доноситься до нас дихання тих часів, коли кожна людина в цих пущах, коли треба було оборонятися, покладалася сама на себе.

Про Дідушка пішла слава горами, що він мав велике й багате ґаздівство у Річці-Красноїллі, яку й досі називають Дідушковою Річкою, і був одного роду зі знаною ймогутньою шляхетською родиною. Він першим тут осів, коли примандрував над Річку. Працьовитий і старанний Дідушко був зайнятий виключно ґаздуванням. Панами мало переймався. Був статечний і поважний, пильно дбав про свій рід. А родиною вважав своїх численних слуг і навіть худобу. Дбав, щоб усе це було нагодоване, аби мало достаток. Аби кожне з них працювало, скільки треба, і мало, скільки треба. Зовсім не був скупий, любив щедро винагородити за працю. Кожного слугу після певного часу служби він женив і облаштовував. І більша частина осадників Дідушкової Річки походить від слуг Дідушка. Він був гостинним, ніхто від нього не вийшов без подарунка. Оповідають, що коли якось прийшли до нього в гості знайомі брустурські люди, то на прощання він вивів сімох коней. Казав їх осідлати новими тарницями, новими ліжниками, прикрасити квітами та стрічками. Усе це як подарунок. Посадивши гостей на коней, він повернув коней у напрямку плаю: «Ну, тепер їдьте з Богом».

І святкування облаштовував надзвичайно пишно. Ішов із цілим обозом слуг та родини попри гору аж над Білу Ріку до церкви, вистроєний у пістолети, у ясні порохівниці, й відразу після ксьондза починав церковний спів. Такий ото був ґазда.

Та легкодумства жодного не терпів. Він не тільки злегковажив наказами Довбуша щодо постійної данини, але й, над міру розсердившись, почав погрожувати Довбушеві. Те, що пани йменували його отаманом нового селища, не мало для нього ніякого значення. Казав, що ще панам цілу бербеницю червоних золотих відміряє, аби лишень зловили того неробу і дармоїда Довбуша! Як розповідає повість: «Почав вихвалятися супроти Довбуша». І це добре сказано. Бо наші співвітчизники з гір є майстрами у грізних вихваляннях та погрозах, і то таких, яких не мають наміру виконувати. Але й то правда, що донині є – такі, як Довбуш, – по-хлоп’ячому дратівливі, запальні й задерикуваті. Будь-яке незначне, можна сказати, дурне слово доводить їх до шалу. Власне, тому ці примівки і насправді невинні вихваляння часто закінчуються дуже сумно. Недаремно вірив Довбуш, що добре слово є насінням спасенним, а слово зле – посівом зміїним, страшним. У вихваляннях гордого і незалежного ґазди він бачив зраду. Не думав жартувати. Скажений гнів шарпав його і стрясав йому нутрощі. Кров йому вдарила в голову, коли йому повторили слова Дідушка. У чолі йому так шуміло і дзвеніло, що на якийсь час він оглух. Розпач люті, яка не знаходила виходу, стискав йому горло, не давав дихати. У сні ним кидало, він кричав і зривався. Кров у ньому кипіла, змішана з якоюсь отрутою. Отакий охоплений полум’ям і задушливим димом злості він прийшов серед білого дня до Дідушка на саме весняне свято Юрія. Селище Красноїлля вже в ті часи не було безлюдним. Окрім заґаздованих уже осадників, сам Дідушко мав понад тридцять слуг. Натомість Довбуш прийшов тільки з кількома опришками. Наказав покликати до себе Дідушка з далеких лук, де Дідушко був при худобі. Господарство було таке просторе, що важко було відшукати ґазду. Коли врешті один з опришків привів його до Довбуша, той, хоч і спутана фурія ледве давала йому говорити, мовив до Дідушка з люб’язною насмішкою: