Журилися струни, задумувалися, огортав степовою тугою торбан. Люди слухали в задумі. Встав тоді Довбуш, підійшов до Ілька і в цілковитій тиші мовив тихо, ніби до себе:
– Нема Штефанка Дідушкового. Не прийшов Штефанко. Уникає єднання. Збуїв уникає. І добре робить. Не хоче бачити того, хто йому долю закопав. А так йому й сама доля м’якша.
Слухай, Ілєчку, як батька тебе прошу, піди поєднати мене зі Штефанком. Маєш тут два рушники конопляні, білі, кривавою ниткою вишивані. На поєднання йому занеси. Скажи, що найстаршу комору зі скарбами у Синицях віддаю йому у відплату за всі шкоди. І то йому скажи, дєдику, якщо відмовить єднатися: я сам заберу, привезу з собою у мішку – аж зі Станіславова – катівського майстра, самого Козловського. Аж на Дідушкову Річку його приволочу. Цей пістолетик золочений катові прикладу до псячих грудей. Най мене зітне на очах Штефанка, якщо так захоче Штефанко…
Погодився тоді старий Ілько, славний стрілець, визнав це правильним:
– Піду з рушниками білими, поєднаю Довбуша зі Штефанком, перепрошу його по-братськи. Дістане прощення за пролиту кров. За прастарим звичаєм, якому не можна відмовити.
Так літа тому святкували у Криворівні дідову суботу. Свято братання зелених листків із сухими, свято єднання живих із мертвими. І навіть убивці з жертвою.
Вісті старі, постійно нові
Утішаючи, як веселою нотою після похмурої, свідчить далі тисячоуста вість, що Довбуша однаково легко можна було роздражнити, як і зворушити, і навіть підманути лагідним, люб’язним і ґречним словом. Гнів його був, як снігові карнизи навесні під Шпицями. Необачне слово, надто гучний викрик може їх зіштовхнути на згубу долинам. Але й доброта виливається з берегів його серця, наче весняна повінь.
На всіх скелях у Чорногорі, на урвищах і сторінках кам’яних книг, на горганських плитах і цикотах не позаписував би того, що вісті старовіку донесли до нас про доброту, щедрість та великодушність Довбуша. І що про це тепер люди постійно наново оповідають. Нема чого сміятися і занадто кепкувати, що це Довбуша, розбійника, вшановує народ. Видно, не за розбої його люблять, але за велич душі, за сміливість, за щедре серце. І снуються ті оповіді, яким кінця не видно. І найважливіше, що можна з них вичитати, – це те, що народ, який так захоплюється благородством навіть ворогів, не ховає в душі рабства.
Якби міг перейти, перелетіти цієї миті птахом-сокололом цілою Верховиною – всюди почув би ці оповідки про Довбуша.
Двоє поважних ґаздів поволі гойдаються на спокійних кониках. Їдуть на полонину по худобу, по пожиток, але говорять про Довбуша. Над рікою Черемошем сильні та стрункі хлопці поскладали стоси колод у миґли. Чекають на хвилю зі збірних озер, відпочивають при тріскучій ватрі, оповідають один одному про Довбушеву щедрість. І дівчатка, одна з синіми очима і рум’яними щоками, а друга смаглява, чорноока, ідучи згори стежиною серед царинок, щебечуть співучими голосами: «Пусте то, хлопці, тепер, жебраки і до багатства жадібні. І скупі, Бог би їх скарав. А Довбуш був не такий». Старці у святочний день потихеньку тюпають коло церкви без капелюхів, лагідно поглядають один на одного, дивляться назад на прожитий вік, згадують, зважують у собі часи своєї молодості. І ще більше огортає їх смуток за Довбушем, за молодістю Довбушевою. Так усі разом без кінця оповідають про Довбуша.
Оповідають, як він запросив у гори на полювання молодого князя, який недавно, після закінчення наук, повернувся з далеких країв, але не міг добратися до своїх маєтків через те, що в цій частині краю була загроза від опришків. Довбуш на прохання старого Ілька, панського стрільця, прислав князеві свій чепелик на знак безпеки.
– Олексочко, – сказав ще йому старий Ілько, – не думай, що це такий пан, як інші. Я його знаю, носив його ще дитиною на руках. Чи ручишся мені за нього?
– Ти хіба переконався, Ілєчку! Чорногору цілу на одному слові Довбушевому поставити можеш, не тільки панятко твоє молоденьке. По цілих горах я наказав розголосити, що біда й нещастя впадуть на голову того, хто буде ґречним до гостя.
На широкій полонині на Лукавицях за Буркутом привітав князя Довбуш із тисячею кінних юнаків. А князь мав із собою пишний, але невеликий кортеж панів, шляхти та служби. Пани були нелякливі, але були здивовані, коли рівна і простора полонина зароїлася сотнями кінних добровольців, що збіглися на поклик, блискучих від міді, озброєних до зубів, у яскравому червоному вбранні. Коли пани побачили, як вони з’являються з усіх боків, поглядали один на одного з кислою посмішкою. І всі разом на молоденького князя, ніби хотіли сказати:
– Ну? І що тепер буде?
Але князь, не звертаючи на це уваги, повільно виїхав на білому коні назустріч Довбушеві, тримаючи в руці опришківський чепелик.
А Довбуш – назустріч князеві на Громовій Хмарці. Вклонилися одночасно. Громова Хмарка, сполошена виглядом незнайомої одежі, не могла встояти на місці. Князь був вражений красою і молодечим виглядом Довбуша. А Довбуша дивувала на обличчі князя дитяча лагідність, поєднана з гідністю.
– Вітаю, Довбуше! – крикнув князь.
– Вітаю Вас, князю! Чи добре ся гостить у наших краях?
ebooksa