У дідову суботу, перед храмом, зійшлися люди коло церкви на цвинтарі у Криворівні. Пхалися наперед натовпом до церкви. Поприліплювали до калачів воскові свічки і запалили їх кресалом та трутом. Потім кожен запалив принесене з собою турецьке кадило. Але виходили назад на цвинтар, бо в церкві було душно і так темно від кадила й диму, що й на крок не було видно. Сидячи на цвинтарі, бесідували зі спокійним гордим задоволенням, ніби час зупинився. Наче цей день був метою їхнього життя.
Того дня всі згадували Дідушка, славили його. І виглядали та очікували його молодого сина Стефанка, жаліли його. Але не з’являвся син Дідушків.
Про Довбуша не згадували, як не говорять про саму повінь, лише про шкоду, як не говорять про Ласочку-кіточку, лише про корову, яку Ласочка вкусила.
Раптом хтось побачив ген на горі на полянках і прилуках з боку Ігреця кілька постатей на конях. За великими блискучими бляхами і за блиском зброї відразу впізнали, що це опришки. Впізнали також люди відразу розкішного карого коня зі сніжною гривою та сніжно-білим хвостом. Громову Хмарку. Люди вставали по кілька, збігали по стежці. Дехто кричав: «Чуги запалити. Скликати село з патиками, зі стрільбами. Вовк близько». – «Що з вами, люди! Та ж то Довбуш», – намагався опам’ятати їх Ілько. «Видно, який Довбуш, як угостив Дідушка. Біля церкви ловити і в’язати не годиться, але краще зійти йому з дороги».
Тимчасом опришки, як завжди ключем, з’їхали схилом униз і вже були близько церкви. Люди далі втікали стежкою вниз до ріки, деякі повернулися за захистком до церкви.
Довбуш їхав на Громовій Хмарці. А позаду походу йшло кілька коней без вершників, нав’ючених бесагами і бербеницями.
Коли вони прибули на церковне подвір’я, Довбуш зняв капелюха, поглянув бистро і гукнув до присутніх голосно і розложисто:
– Миром, братчики, ґазди гідні! Слава Йсу!
– Миром, пане ватажку, навіки Богу слава і вам, – відповідали хором, поволі і з гідністю.
Звелів тоді Довбуш розпакувати величезні калачі та медівники, видко, в Косові у жидів спечені, та зняти з коней барильця з мадярським вином.
Приліпили до калачів воскові свічки і ввійшли до церкви з боку вівтаря. Старий, висушений священик на мить отетерів. Але потім знову опанував себе, випростався і став навпроти Довбуша, злегка кланяючись. Довбуш низько уклонився і підійшов до коляторської лавки. Але не сів, лиш уклякнув. Хрестився і бив поклони. Опришки тримали в руках начиння з кадилом. Знову густі хвилі диму попливли церквою. Наприкінці панотець посвятив калачі та бочки з вином, усе обліплене запаленими свічками. Свічки шкварчали від крапель свяченої води, пригасали і знову розгорялися.
Коли закінчили свячення, опришки мовчки винесли все знову надвір. І Довбуш, збираючи людей, запрошуючи, почав їх частувати, подаючи вино в золотому погарі, ламаючи великі кусні калачів та медівника. Поволі починалися розмови. Осмілівши, люди почали розпитувати один одного, за кого Довбуш сьогодні частує, перед якою душею ставить офіру. Довбуш мовчав. Часом щось гнівне блискало нетерпляче на його обличчі. А часом задумувався. І тоді розчинялися в задумі сильні очі Довбуша.
Говіркий і відвертий старий Ілько, панський стрілець, усе ж запитав його нарешті:
– Олексику, кому ж то ти світла запалюєш? Кого маємо споминати, кого славити?
Довбуш відразу відповів:
– Але ж ти знаєш, Ілєчку, що нині субота – дідова.
І, сідаючи на гробі, витягнув із торби тисову флояру. Заграв свою Довбушеву мелодію, сумну, щедру і самотню, зачерпнуту із спінених хвиль.
Здогадалися тоді ґазди, що гризе його серце за Дідушка, добре бачили, як він розривається, а сказати не може. Зрозумівши Довбушеві наміри, вони тоді вже вголос почали згадувати Дідушка. Славили Дідушка, великого ґазду, розповідали, який гордий і красний був Дідушко. І наказували дітям-хлопчикам: «Абись був такий, як Дідушко, донику…» Вже нічого не випитували. Побачили, який же дивний той сильний Довбуш. Як загруз у провину і не може вибратися. Забули про прокльони та погрози. Не думаючи, що чинять, не замислюючись над тим, жаліли й Довбуша.
– Михайлику, – врешті тихо звернувся Довбуш до одного зі своїх леґенів, – заспівай нам. На згадку, на славу велику померлим заспівай. Пісню занеси перед їхні душі.
І Михайло з України, Довбушів юнак, який колись, ще дитиною, водив сліпця-кобзаря, панотця, степами і тоді не тільки навчився всіх пісень, але й сам про все будь-якої миті так вдало умів скласти пісню, що люди дивувалися, витягнув із бордюга торбан. І коли зійшовся барвистий натовп з цілого цвинтаря, коли всі скупчилися поблизу, він заспівав під звуки торбану й під звуки Черемошу. Завів український мотив, такий гарний, якого гори досі не чули, пісню широку, повільну й журливу, мелодію, яка оживляла кожне слово. І після кожної строфи торбан ще довго, довго грав, а струни жалілися, ніби хотіли виспівати те, чого не виразиш словом і що, як здавалося, розуміли слухачі. Так тоді співав Михайло з України:
ebooksa