– Дякую тобі, Довбуше, – сказав князь, посміхаючись, – спокій і гостинність панують у твоєму прекрасному королівстві. Любо бути твоїм підданим. Прошу тебе, Довбуше, відвідай мене в замку у Станіславові. Ось моя булава.
– Завжди до твоїх потреб, князю, я і моя юнацька дружина.
– Вельможні панове, – закликав князь, – прошу підтримати мій клич – хай живе Довбуш! Слава Верховині!
– Хай живе! Гурра! – крикнули пани.
– Хлопці-леґіні, – відізвався Довбуш, здиблюючи Громову Хмарку, до тисячі молодих хлопців, виши вишикуваних у шеренги. – Слава князеві-побратимові, слава панам гоноровим!
– Слава, слава! – пролунало громом із юнацьких шеренг.
Потім разом полювали, гонячи зубрів полонинами й засідаючи на ведмедів. Пани дивувалися зі сміливості Довбуша, коли той, відкидаючи рушницю, з рогатиною йшов на ведмедів, вкладаючи їх на місці влучним ударом.
Після ловів п’ятдесят трембіт грало на честь гостей, аж на Чорногорі було чути. Потім князь купався у кам’яному басейні, вирубаному для Довбуша, ночував у печері на ложі з ведмежих шкур.
Пани такі й пани сякі, одні – побратими, які так щиро аж горять до забави, сказав би, вірніші, ніж працьовитий люд, а інші – чорта наймити, зі страху штанами трясуть і через це нацьковують своїх наймитів, чорних, як чорти. Посилають тих у чорних мундирах, смоляків, під командуванням полковника Пшелуцького в погоню за Довбушем. Ганяються за ним тут і там, щоб не міг передихнути. Аби йому не прийшло до голови, що королює над горами! Аби, боронь Боже, не забув, що ім’я його викарбуване на чорній таблиці, а його самого викликають до Чорної Книги, для сповідувань тілесних. Бо за його голову більше нагород оголошено, ніж має похвал і медалей славний гетьманський кінь, який здолав стільки рік та морських заток.
А крім того, ще розповідають, що Довбуш і до переслідувачів мав серце. Більше того, саме про це щось шепелявлять кульгаві та пожовклі акти Чорної Книги на підставі свідчень, і самі не усвідомлюють того, що записане. Що, коли одного разу полковник Пжелуцький зі станіславівської фортеці, сподіваючись дати вирішальний бій опришкам, вирушив проти них із більшими силами, Довбуш засів на нього з загоном опришків на перевалі Буківця. Дійшовши аж до Буківця, жовніри необачно потрапили в цю засідку, і кожен опришок, що ховався в ямі від великого поваленого дерева або був замаскований гущавиною, мав на прицілі одного жовніра. У цей час «пожалів Довбуш, що то бідні люди, мають жінок, дітей, і жоден з них нічого нам не завинив». І заборонив опришкам стріляти у смоляків. Так свідчить Чорна Книга.
Таке саме оповідають у Криворівні. Коли смоляки, не відчуваючи небезпеки, обшукали ліси й пішли далі, Довбуш, сидячи з опришками у якійсь вирві, розповідав товаришам про зміїв та замки, що крутяться і виблискують світлом, і про пустельника Онуфрія, приборкувача зміїв.
Права сторона тексту
Найважливіша з вістей є найбільш таємною. Чимало мудрих людей ламали голову, як би затаїти її, не забувши. Тепер уже можна розповідати сміливіше, та й, хоч дехто і зрозуміє, ніхто не повірить. Однак цією оповіддю про холодні очі, сильне серце та бистрі думи потрібно блиснути лише здалека. Бо ще досі йдеться про честь жінки, честь сім’ї. А чи, може, хтось сміє стверджувати, що, коли минуло двісті років, честь жінки, хай і найбистрішої з тих, які були на нашій землі, не вимагає поваги, бо настільки давні могили можна засмічувати?
У мандрівках Довбуша його шляхи несподівано перетиналися зі шляхами пророка нової віри. Ним був голова братства Хассідім. Перш ніж він дав про себе знати, цей незграбний простак у полотняному вбранні називався просто Сруль. Коли його відкрили, він отримав ім’я Бааль-Шем-Тов, Людина Імені Доброго, тобто Божого ймення, бо лише Бог є добрий.
Не одна вість таємнича походить зі збірки рукописів у Боян на Букавині. І ось одна з них, яка до того ж дійшла у таємному рукописі, якого шалено бережуть: повість про холодні очі.
Спочатку хасиди довіряли Довбушеві, бо при першій зустрічі з їхнім учителем Довбуш, який замахнувся на нього топором (бо пощо жид, напевно, панський орендар від горілки, має винюхувати в опришківській печері), упокорився, вражений променями очей учителя, аж йому руку відняло. Це доказ, який був для них доступний, проба золота. І від того часу заприязнилися.
Тоді Довбуш дізнався, про що й сьогодні багато хто знає, що десь там біля печери проходить границя, встановлена самим Богом. Бо недалеко від печери починається плай, який того, хто відважиться на нього вийти, заведе аж до Сафед, до святої землі. І хоча видно, як він виходить зі скелі, християнинові не можна туди ступати нізащо у світі. Сам Бог зберіг його для тамтої віри для повернення туди або звідти, як випаде, до того ж на тяжку хвилину, як існує прихисток для сарн. Бог випробовує тих і тамтих по-своєму. Без проби тріснуті горщики протечуть.
Таємний рукопис відкриває нам праву сторону, весь візерунок килима, цього разу єдиний. Інші оповіді дають нам тільки ліву сторону. Там соромливо заховані заплутані ґудзи, заклопотано скриті вузли, словом, зворотні візерунки, які видно ззаду. Те, що видно на звороті, з лівої сторони, – це Тольдот Адам, діяння людини, а те, що з правої – Міфелот Елогім14, – чини Божі.
Чини Божі мають оберегти людину, щоб вона не звернула з дороги покликання в тісну долю, а також берегти цілий край, ціле королівство від нещасть, від руїни, від знищення. А діяння людські – це заледве діяння, не чини. Те, що висипалося раз звідти, раз звідси і випадково набуло такої форми, хоч не зовсім такої. Важко розрізнити – хмари чи глина, постать дракона чи жаби. Бог задумав, людина виліпила, як такий муляр, що ліпить раз із павутини, раз зі здохлих мух, а раз із сухого листя. А той третій, певний Хтось, головний попсуй-майстер, зіпсував, скільки міг. Треба чесно визнати, часом зайшов у псуванні так далеко, що аж виправив.
Текст із правої сторони мимохіть занотовує, що славетне полювання князя з Довбушем – це таке собі полювання з відкритої історії з лівої сторони тексту. А те, що буде зараз, як княгиня з холодними очима приїхала з братом, – це полювання на людину.
ebooksa