Першим вискочив Дмитро, відразу за ним Куділь та Чупрей. Дмитро був без зброї. Куділь мав стару величезну довбню з коріння кедра, оббиту залізом і камінням, а Чупрей – військовий карабін з багнетом.
Старий сивий велетень, ведмідь, який і Дмитрикові був знайомий, ніби для забави і не поспішаючи, колихав величезним тілом і трюхикав за хлопцем, а той верещав і вив від жаху.
Не було у Головах і над Білою Рікою людини, яка б не чула про цього ведмедя. То був перший моцар, слава пустинної Верховини, грізний, невідступний і досвідчений. Навіть пішла про нього така вість від старих мисливців, що він володіє чарами, недосяжний для кулі, що зникав непомітно, коли його оточували.
Тихий гомін пронісся між товаришами:
– Це він, сам дід-ведмідь, велет пущі.
Молодики могли радіти, що зустріли його в чистому полі на полонині. Утім Куділь, коли побачив його і втямив, що ведмідь лише погрожує, перестав бігти, розуміючи, що без доброї зброї цього разу краще відступити з дороги силачеві. Дмитрик також зупинився разом із Куділем. Вони стали кричати вслід Чупреєві. Але той нікого не слухав, жбурнув плащ, ухопив карабін, як до штурму, і нестямно погнав до ведмедя. Загойдався і став дибки у вихорі гонитви вицвілий сніп чуприни. Він підбіг до ведмедя, який, мовби від здивування, став на задні лапи. Взагалі не цілячись, кинутий уперед самим лиш розгоном і вагою тіла, він устромив ведмедеві в бік під ребро цілий багнет. Хлюпнула ведмежа кров. Закінчилася забава з хлопцем, а для ведмедя, як і для Чупрея, почалася важка гра. Бо, коли Чупрей хотів витягнути необачно вбитий багнет, ведмідь дико заревів, несамовито обертаючись і шарпаючи багнетом, що стирчав у тілі, кинув Чупреєм, аж загуркотіло. Ведмідь підступав до Чупрея, волочив і тягнув його, бо Чупрей судомно тримав кольбу карабіна, збільшуючи рану застромленим у тіло багнетом. Тепер він дізнався, що полонинський вуйко – це не шпитальний лапідух.
Вирвавши нарешті багнет з тіла і втікаючи так швидко, як і прибіг, він упав, випустив карабін з рук і зомлів чи то від виснаження, чи від того падіння. І хто знає, що б сталося, якби високий і стрункий Куділь не підбіг відразу розміреними стрибками і не гримнув ведмедя по голові, аж щось затріщало, – і тут же відскочив. Видно, добряче дав старому грізному моцареві, бо той на якусь хвилю захитався. Але це був також не абиякий ведмідь. Силач страшенний. Він одразу ж отямився, голосно і похмуро заревів, вивергаючи з горла кров, вириваючи з себе обурення, пронизливу скаргу перед усією пустинною Верховиною, скаргу на таку долю її віковічного ґазди і героя. Усі ліси на схилах завили у відповідь. А він кинувся до Куділя. Куділь спритно задкував далі, щоб мати змогу розмахнутися вдруге, але ведмідь так його припирав, що Куділь був змушений утікати – то летів перед себе, то, повертаючись обличчям до ведмедя, стрибав назад. Що лиш йому вдавалося віддалитися, то ведмідь, хоч і сильно кровив, одним потужним стрибком уже був біля нього. Тож Куділь, змушений вдарити довбнею, наніс удар, не розмахнувшись як слід. А що, видно, ведмідь був починач не абищо, то, немов людина, ухилився від удару потужної булави. Ударила в порожнечу, вирвалася з рук Куділя важка булава. Покотилася кудись униз, горбами. А ведмідь в одну мить дібрався до роззброєного супротивника – людини.
Тоді-то виріс перед ним Дмитро Василюк, викрикуючи і насміхаючись.
– То ти такий? Ти не вуйко полонинський. Ти кнур поганий, мандатор зрадливий. Мені ти весною серце врік, а хрещених людей, наче стерво хочеш роздирати? Геть іди звідси! Бо собача доля тобі накарбована.
Василюк зняв ґуґлю і стояв голий, з розвіяним волоссям, так близько від ведмедя, що просто в морду кидав йому образи, шмагаючи ґуґлею. Усе завмерло. Ніхто не ворушився. І ведмідь на мить зупинився. Може, то не слова його стримали. Може, пригадав своє весняне знайомство з Дмитром. А може, вже тоді Дмитро показав свої чари. Або ведмідь, лісовий вояк, також мав молодецький звичай, не боровся з тим, хто не йшов на нього зі зброєю. Здавалося, що битва припинена, що всі надумали не боротися з моцарем, що й він опам’ятався. Але Куділь уже полетів за булавою, підняв її і став оглядати. Це роздратувало ведмежого старця, бо, оминаючи Дмитра, він знову скочив зі мстивим стогоном до Куділя, який умисно втікав, шукаючи відповідного місця для удару булавою. І тоді Василюк знову наздогнав ведмедя і заступив йому дорогу. Та ведмідь, уже захоплений боротьбою, відкрив пащу і, повільно піднімаючись на задні ноги, ревів просто над головою Дмитра. Дмитро блискавично підскочив до нього, заткав йому пащу грубою волохатою ґуґлею, згорнутою у клубок, запихаючи її щораз глибше. Ревучи і задихаючись, ведмідь уже обіймав Дмитра лапами, коли старий Клим, войовник не гірший за ведмедя, прискочив із довгим ножем, викрикуючи образи, чим привертав на себе бойовий шал кудлача. І тут несподівано з’явився, опритомнівши, Чупрей і точним поштовхом багнета поцілив ведмедеві просто в серце. Упав віковий ґазда пустельної Верховини, звалюючи з ніг Дмитра і вивергаючи з себе закривавлену весільну ґуґлю. Вони вже падали, коли Куділь прицілився своєю булавою й, ударивши нею, як досвідчений рубач, що б’є довбнею по сокирі, розтрощив ведмедеві череп. Ще деякі товариші, заохочені окликами Клима, кинулися з топорами, але ведмідь був уже мертвий.
Тільки тепер вони побачили, що то був за хлопчина і звідки тут узявся. Це Дмитрикова мати, повернувшись до хати і відчитавши знаки, послала до Льодової Баби сестрінка Грака-Янушевського, хлопця років шістнадцяти, з двома кіньми, навантаженими харчами, одягом і порохом.
Молодий Грак, шукаючи Дмитра, крутився з кіньми і никав по Льодовій Бабі. У той час старий ведмедисько помітив його, підібрався ближче і кинувся на одного з коней. Повалив коня, відразу зламавши хребет, і поволік його вниз до лісу. Грак мав якийсь пістолетик і спочатку навіть досить сміливо підскочив з ним до ведмедя. Мало того, що той голівський хлопчина приплентався з двома випасеними бабськими інохідцями у староведмежу дідизну, та ще й явився до старого моцара зі своєю пукавкою, наче перед ним був якийсь ведмежий шмаркач, бур’янник, що волочиться заростями, шукаючи солодких ягід і смачного кваску, мовчазною міною вдає ведмедя. Перш ніж хлопчина Грак встиг щось зметикувати, суворий кудлатий самітник (якому жоден звір, жоден ведмідь не смів навіть показатися на очі) пустився до хлопця. За ведмежим звичаєм пирхнув на нього потужним видихом. І відразу ж пістолет випав Гракові з рук. Старий лісовий мандрівник, добре обізнаний і з людськими породами, відразу здогадався, з ким має справу. Лякаючи підлітка ревом, він гнав його далеко, щоб той покинув заслужену здобич, щоб йому відхотілося бавитися пукалкою і зачіпатися з володарем. Проте він нічого не знав про Чупрея, не знав про нове товариство, яке щойно зібралося і взяло у свої руки пустинну Верховину.
Тепер хлопці гучно вітали молодого Грака, а він сам тільки трохи трясся, трохи плакав з переляку, трохи сміявся від збудження. Потім усі, стоячи колом біля вбитого ведмедя, немало дивувалися його величі та могутній будові. Врешті здерли ведмежу шкіру, вирізали серце і придатні до їжі шматки м’яса, спіймали вцілілого коня, переклали решту запасів і з грізним шумом, з викриками та співами, під звуки флояри побігли до Дмитрового зимівника. Куділь грав на флоярі м’яко і солодко, ніби й не було важкої боротьби з ведмедем, або так сумно, ніби оплакував убитого звіра, ґазду пущі. А Чупрей, подряпаний і густо вкритий синцями, викрикував і співав під гру флояри:
Ліси відгукувалися незліченними голосами, налякані та здивовані. А відповідав їм співом сам Дмитро, складаючи цю знамениту пісню:
А позаяк Дмитрова мати прислала, що лиш могла, то, прибувши до печери, молодці наїдалися не тільки свіжою, печеною над ватрою ведмежатиною, але й вудженою солониною, тогорічною бриндзою та хлібом-коржем. І густо запивали медом та контрабандною паленкою. На щастя і силу пили гарячу юшку, зварену з ведмежого серця. І розділили між собою папуші, сувої тютюну. Після їди – вже переодягнені – вони танцювали при ватрі, піднімаючи топори і перекидаючись ними. За звичаєм опришків стріляли під час танцю з пістолетів. І тоді Дмитрик роздмухав у них ту іскру, те безстрашне зухвальство, якого не знали люди з сіл і яке в ньому розпалив святий грім. Навчив їх своєї співанки, співанки Гукової. Там вони її співали, там гукали коло баштової ялини на Льодовій, Бабі на високій полонині. І сміялися в лице закам’янілій Попаді, орендарці шибениць.
Відтоді то була їхня пісня, пісня Василюкових молодців – аж до кінця їхніх мандрівок.
Співоче братство
Потім Дмитрик відрядив своїх молодців на чотири сторони світу: одних на Чорногору, других на Писаний Камінь, інших аж до Космача і ген до Рокити, щоб позапалювали на кожній горі по три ватри. І хто здалека – чи то з Підгір’я, чи з Поділля, з угорської, чи з волоської сторони – побачив три великі стовпи диму, вже знав, що то за прадавнім звичаєм збирається новий юнацький рій, нове товариство скликає побратимів та охотників на верхи, закликає до боротьби. Знову вибиралися звідусіль молодики. І такі, що не могли звикнути до панщини, і різні нещасливці, над якими гойдалася шибениця або зависнув гарапник, утікали також із казарм жовніри, які витримали там аж до весни, шукали сховку невдахи з різних станів.
Тієї пам’ятної весни, коли співак Василюк зібрав товариство, раптово знову дали про себе знати опришки. Скрізь, в усіх установах, а найбільше в управлінні цісарських кас, забили тривогу.
Історія нападів Дмитрових ватаг не є докладно відомою та документально підтвердженою, бо кутські акти десь пропали, і їх досі не відшукали. Може, вони у Чернівцях, може, аж у Відні. Але достовірності в тих актах можна було знайти не набагато більше – а може, ще й менше, – ніж у тому, що переказав Андрійко. Бо не було ще таких гонорових юнаків, настільки гордих і непокірних, як оті Василюкові Гуки. Хоч їх навіть кілька разів ловили, хоч мучили по катівнях вигадливими тортурами, хоч не один заплатив за свою зухвалість життям або каліцтвом, жоден із них навіть не писнув про напади, про товаришів, ані про сховки. Ба, частенько навіть замість свого імені та прізвища вони називали якесь інше, прибране чи придумане. Це всі як один підтверджують. То що ж цікавого може бути в тих актах? Хіба що який-небудь канцелярський щур знайшов би в тому приємність і завдав собі труду порахувати, скільки грошей награбувало Василюкове товариство. Адже всім відомо, що за п’ять років Дмитрик загарбав великі мільйони цісарських гульденів. Відомо також, що, куди б він не ступив, усюди знаходив собі побратимів та приятелів, навіть серед панів, що не мав ворогів, крім мандаторів та урядників. Бо так у своїй недурній голові виважував, щоб нікому ніколи кривди не зробити, щоб ніколи не дозволити ні на кого нападати, лише на цісарські каси. І ще й те, щоб ніколи жодного нападу не робити похапцем, на галай-балай. А думав так довго, сидячи на Льодовій Бабі, блукаючи з рушницею лісами та ярами, слухаючи шум вод, лежачи на полонині та наспівуючи, поки всього детально не обдумав.
ebooksa