Хто б із колишніх, давніх молодців таке дозволив. За давніх часів ніхто не смів торкнути рукою нашого чоловіка. Міг його ошукувати, підходити здалека. А зблизька – зась!
Скажу вам щось і я! Нехай буде! Як тільки настало цісарське право літ тому коло сорока, впіймали і мене до війська. Я і словом ні до кого не обізвався. Зачіпки ніякої не шукав. Але там дали мені якесь чако – чи як та біда називається – на голову. Тоді я вбрав то, як мені було зручно. А якийсь такий вимочений, мукою якоюсь вибілений, офіцерик підходить і хоче штурхнути мені то чако догори. Я був хлоп баштовий. А то офіцерик, бідота, трохи вище пупа мені діставав. І за ніс мене, недоля, зачепив. Ну! То була його остання зачіпка. Розвалив йому кольбою череп. Мозок розлетівся на всі боки. Потому зразу наша фельдкомпанія розлетілася – зі страху. А я без поспіху – що вже там, мав час – в мундирі і з карабіном аж сюди дійшов.
І валив їх стільки років свого лісового життя. Та от, бачите, наразі вони нас вивалили. Тимчасово. Бо це не сьогоднішня історія і не сьогодні закінчиться. Тільки ось що вам кажу. Серце старе мене гризе, що замість їх звідси вимітати, випалювати, валити на кожному кроці – як це добре отой молодець говорить – ви втікаєте в гори, як вовки. Що кажу? Як той паршивий пес побитий. І ще тішитеся, що втекли. А Бог це бачить, не разить їх громом, знаку не дає.
Був уже полудень. У жереповому лісі зробилося парко. Поки вони так бесідували, із західного боку сповістила про себе далеким громом весняна буря. І прилетіла на хижих крилах хмар. Почалася злива. Навколо вдаряли несильні блискавки. Дощ був такий рясний, що швидко загасив би ватру. Але хлопці швиденько накрили її галуззям жерепу і самі залізли глибоко у зарості жерепу. Раптом сліпучий блиск і зразу за ним сухий грім роздерли повітря. Очевидно, вдарив дуже близько, бо чоловікам здавалося, що він розсипався навколо іскрами, і декого щось кольнуло, немов шпилька. Усіх на мить оглушило. Вони мовчки вичікували, чи не вдарить удруге. Але грім реготав уже в іншому місці, подався на схід і бив щораз далі на Палениці та на Гостовім.
Буря швидко минула. Через кілька годин припинився і дощ. Небо розпогодилося, сонце гріло. На полонині трави та квіти гойдалися на легенькому вітерці. З лісів жерепу йшов легкий дух живиці, а з полонини – свіжість роси. І коли Чупрей вийшов подивитися туди, де вдарила блискавка, щоби пошукати громову стрілку, він побачив, що на полонині серед трав і квітів лежить голий чоловік, неначе заглиблений у сон. Чупрей, підходячи до нього, гукнув до товаришів. Тоді лежачий почав поволі рухатися, простягаючи руки й ноги, ніби вони задеревіли і заклякли.
То був Дмитро Василюк.
Коли він у шаленстві бігав напівголий по полонинах, грім, здираючи з нього порвані рештки одягу і далеко його відкинувши, легенько доторкнувся до нього вогняною стрілою: щоб його вилікувати, щоб відійшло від нього весняне божевілля, щоб він поспав там на травах під теплим дощем…
Хлопці всім роєм швидко підійшли і скупчилися коло нього. А коли Дмитро – злегка обсмалений і синій – почав розплющувати очі, розминати кінцівки й обтирати росу з тіла, оточили його колом. Деякі впізнали його. Про нього вже пішла велика слава, хоч ніхто не знав, що з ним діється. Тепер розказували все тим товаришам, які взагалі нічого не знали про Дмитра.
Дмитро, усміхаючись і випростуючись, підводився. І вже всі знали, що це грім призначив його за ватажка, що сам старий, бородатий святий його сюди прислав.
Вітали його хором:
– Миром! Дмитрику. Миром! Пане ватажку.
Одразу ж у них розігралася інша охота.
І сам Дмитрик це знав. Простягав перед себе руки, посміхався до них, ніби побачив уві сні видиво, розкуйовдив волосся. Стояв отак голий і тихо промовив, вказуючи пальцем на небо:
– Вилікував мене від божевілля святий. На крила взяв, у золоті громові двори заніс. Пальцем вогнистим скарби вказав. І слово мовив: що прийдете, що право вернеться – наше, краса і свобода. Господеві Слава! Слава вам, молодці, – благословив їх Дмитрик.
– Слава навіки. І тобі слава, Дмитрику, громовий похреснику.
Вони вже забули, що той чи той хотів бути ватажком. Громовий дух заволодів ними. Хтось із них мав на собі замість плаща довгу і грубу білу весільну ґуґлю з каптуром. Її швидко накинули на Дмитра.
Ніч вони провели при ватрі на полонині Лостун, серед лісу жерепу. Обгризали кості Куділевого оленя, пили юшку, виварену з костей. Оповідали щось один одному, розмовляли і планували, аж поки сон їх не зморив…
А вранці, на світанку, подалися до Льодової Баби, до Дмитрикової печери, де ще були склади харчів, запаси тютюну та пороху. Це був похід, якого ще ніхто не бачив. Голий Дмитро у весільній ґуґлі біг попереду з розвіяним волоссям, а за ним рій обірваних, засмальцьованих хлопців. І хоча хтось би щиро сміявся, якби їх таких там побачив, їм було добре, бо вони вже мали ватажка, посланого громами.
Відтоді Дмитро завжди ходив у білій ґуґлі, завжди мав її на собі.
Але дорогою, десь недалеко від Каменця, сталося з ними диво дивне. Полониною біг ошалілий кінь, з вуздечкою, але без сідла. Надривно іржав, аж вищав. За мить вони побачили, як якийсь ясноволосий підліток тікає від ведмедя, який гнався за ним.
ebooksa