Бо то, бачте, для нашого чоловіка легше там на споді під землею витримати, в самому пеклі, ніж у тих панських будівлях. Аби ж то на війну випустили! На багнети летіти, на штурми рватися, на укріплення дряпатися. Там перший я, а не якийсь майор чи сам генерал. Що мені гармати? Бачив я, як підгавкує. Най гавкає. Сама з себе гавкати не буде. Тільки гепни добре каноніра, хіба ж то вояк? Уже вона й твоя.
Але вони, ті пси панські й цісарські, замість війни, у темних коморах, по казармах, по кам’яних укріплених кримінальних гофах християнина тримають і мучать. За мурами, за високою огорожею. Світла не видно, ані одного деревця, ані травинки. А з вікна, з тої казарми-катівні бачиш тільки одну голу, сіру стіну.
І що з того, що дали кріс? Файний він, нема що казати, ось як сміється, вишкірює сталеві зуби. А цей булатний ніж із широким писком там називають багнет. Лиш тицьни ним, то і ведмедеві, а не то що мандаторові, кишки випустиш. Але замість того там цілих півроку… – Бай фус, бай фус, бай фус. – Від ранку до ночі, як млин, а не раз і вночі на ліжках – так нас ґзицирують.
Я сам себе не впізнавав. Чи яка гарячка мене жере? Чи чорт мені такі панські штучки показує? Чи, може, я у самого Архиюди на службі? Щоб так із мене, самого Чупрея, ґаздівського молодця, зробити таке бидля. Так, як у швабських краях, на долах, де нема води, пса ставлять у клітку з млиновим колесом, і бідна котюга підскакує щораз швидше і рухає колесом. І так тягне з виваленим язиком, хекає, харчить, а все на одному місці скаче. Аж ноги собі до крові погризе, аж сказиться.
Так і зі мною щось сталося. Замурувало мене. Сам уже не годен тепер сказати. Чи, може, душа кудись собі пішла і здалека придивлялася, а тіло тут стирчало? Виглядає, що так. Слова з уст не міг вирвати. А часом такий на мене сміх нападе. Часом хочу говорити, але мені щось не дає. Сиджу так коло вікна, дивлюся на стіну. Що хто прийде і говорить, я чую, але що сказати – не знаю. Прикладом мене добряче штурхають, курують мене так, помагають, багнетом дзьобають, аби я заговорив. Даремно. Сам майор прийшов. А я не встаю, нічого. Дивлюся на ту стіну сіру, і ще більше мене кортить скочити туди вниз.
Каже він, майор, по-чеськи:
– Ого, вже й того гірська дурійка жере і палить. А шкода. Такий то нещасний, понищений народ ті опришки…
Сам так сказав. І скомандував:
– До шпиталю.
Млявий я був такий, кроку ступити не здатен. І завели мене силоміць кудись до якоїсь невеликої білої хати на два поверхи. Я гадав, що вже на смерть. Хай буде. Одягнули мене в білий смертельний халат. Кінець! Там було наших хлопців немало, кожен так, як я, онімілий і позеленілий, як упир, блимає оком, якби з гробу. А не один кров’ю ригає, аж захлинається.
Трохи далі, навколо шпиталю тягнулася огорожа, високий білий мур. Шпиталь був на другому поверсі, і внизу видно було маленький садочок.
І вже мене щось трохи якби попустило. Наближалася весна. Як за день через вікно на ту траву надивлюся, як росте зелененька, то мені вже ліпше. Вночі мені вже корівки, овечки бачаться. А вранці вже говорив би. Та як увійдуть варти, ті капрали, лапідухи, фельдшери, як почнуть крутитися і шваркотати, кров згортається. Ого! Знову рот замкнувся.
Внизу мешкав вахмістр, службовий у шпиталі, фельдшер це називається, з жінкою, з дітьми. Мали бути їхні Великодні свята, тож вони виносили бети, перини, подушки, коци. Тріпали, чистили й цілий час метушилися в садочку, шваркотали по-німецьки, чорт його знає що. Я все бачив через вікно. Аж раз винесли цілу велику бляху з квітами. Кожна квітка в окремому глиняному горщику.
Було на що дивитися. Квіти біленькі й блакитні. Такі як келишки, подібні на наші зозулинці, але якби ситіші й повніші. А запах який пішов від них! Як мені тим запахом завіяло! Вірте чи ні! Цілком мене покрутило всередині, ніби грім у мене вдарив. І душа вернулася до мене. Увірвалася до тіла, як вітер. Правду скажу, вже я був отут, на високій полонині. Як не крикну, як не зарегочу – ніби кінь Довбушів заіржав у Чорногорі. Як затанцюю, затупочу ногами, заспіваю, як загримочу таким голосом, що аж шпитальні шиби дзвонять:
Скільки там де було наших хлопців, гукнули враз зі мною:
Як оте все почне рухатися, крутитися, сміятися, гудіти й галасувати. Господи! Ніби хтось вогню під них підклав. А я як скочу до сіней, як соплю на себе якийсь грубий плащ – ось він тут. Якийсь півмаруда мав тоді варту. Хотів мене затримати. Як його не свисну в писок. Відібрав йому цей заряджений карабін. Вертаюся до шпитальної цимбри й одним махом, бух! Вискочив через вікно. А вони всі один за одним за мною. Чи здорові, чи хворі, як яблука з мішка, через вікно висипалися. Летимо просто до муру. Але тим часом фельдшер, чини і варти алярм зробили. Доганяють нас коло муру і давай окладати кольбами, лапати, тримати, навіть із муру за ноги стягувати. Могли тих слабших тягнути, але не мене. Двоє якихось напасливих причепилися до мене, то одного кольбою по голові, а другому багнетом у живіт. Кров їх залила, так там і лишилися під муром. Почали їх інші піднімати, мундири розщіпати. А ми тим часом уже на іншому боці. Я летів далі і страшно кричав, сам не знаю що і не знаю нащо. За мною кілька наших хлопців. А хто нас побачив із цивілів, утікав і ґвалтував, що це опришки летять і мордують.
Потім нас іще раз над рікою догнали кінні драгуни. Але я пальнув в одного з карабіна і вже був за рікою в лісі. Обступила нас зелена буковинка.
І по дорозі, тут на Ясенові, я також напасть мав. То вже так колов двох пушкарів багнетом, що іншим відхотілося стріляти.
Мабуть, зо п’ятьох я того паскудства вбив, поки тут опинився.
І було б, як у святому раю, на цій полонині, якби не той живіт, той калюх свинський. Весь час би тільки жер. Цих пару останніх днів так смоктав мене і мучив. Але хай западеться, калюхата віра його! Ліпше тут коріння висмоктувати і кору обгризати, ліпше здохнути, ніж там ковбаси смакувати і медом запивати. Бо це власне їхнє панське право калюхате. За те, що тобі об’їдки кинуть, як псові, вже тебе і в кайдани закують. Але наше право інше. І тому будемо їх гнати, проганяти, а себе, як нема чим, живити лісом. Бо це лише початок полювання. Ми їх, братчики, викуримо, як шершнів, винищимо, випаримо, як комашню.
ebooksa