Ну, а тепер говоріть ви, чи хтось так уміє полювати? Га-га-га! – сміявся, реготав Чупрей.
Хлопці з цікавістю тихенько обдумували розповідь Чупрея.
– Куділю, ти? – мовив далі Чупрей. – Ти ж до полювання найперший. Але чи з тією звіриною вмієш обходитися? Оповідай нам тепер, Куділю.
Куділь хвильку помовчав, потім, дивлячись на ватру, легенько скривився. Сказав:
– Хіба ж то цікава звірина?
І додав:
– Що тут багато оповідати? Як мені там не сподобалося, то я втік. І так уже й було, – закінчив Куділь і знову пробував флояру.
Зате Лизун мав охоту розказувати. Лизун був урівноважений, відкритий і веселий. Говорив жартівливо, легко і безжурно. Любив сміятися, любив, коли інші сміються. Під час його оповідання хлопці сміялися, аж луна гриміла далеко по жерепах.
– Не убив я нікого, – казав Лизун. – Не знав, кого вбити і за що. От! Не моє це діло. Але зате мене витовкли. Ой! Де який кий був, впакували мені в ту мою бідну гузицю. Це – правду кажу – істинний якийсь мученик святий, а не проста гузиця. І якби ж то раз або два! Але постійно. Отак та доля-відьма як до когось причепиться! То вже так його мотлошить, поїдом їсть, ссе, як блощиця.
Скільки кийків, усі на боках, нема на то рахунку. Але були дві головні паради: з бубнами, з генералами, зі всілякою там ослячою шкірою. Ґася це називається, це означає по-швабськи вулиця. Твої товариші стоять у шеренгах, а ти маєш іти кроком крізь цю ніби вулицю. Вони тримають палиці. І мають наказ – мусять добре тебе лупити.
А все це – кажуть – за моє зухвальство. Задок хай терпить за той писок! Ну – і правда – за втечі також. Бо я собі присягнув: ви в цей бік – а я в той.
Біг я раз крізь ґасю. Перед тим, як бігти, викрикнув тим моїм камрадам так, що старшина ціла чула:
– Бий, собача шкуро! Вали! Бо з цього твій тато хліб буде їсти. Ти тут ори мій задок! А твій тато там у хаті гівно в зуби візьме!
То один бив. Бив як слід. Ну що ж? Служба. А інший тільки так махав палицею, аби здавалося, що б’є. Непогані хлопчиська. Рідко коли такий, аби з серця бив. Але над головою їм стоїть Ірод такий з бунчуком стрепіхатим і верещить:
– Лупи, лупи, сучий сину. А ні, то зараз сам підеш через ґасю!
Спухнув мені той задок, мученик божий, як гора. Потім давали мені якісь ліки і прикладали бандажі. То такий у них там порядок і припис. А я, як тільки отямився у шпиталі, вже штудирував, як би знов утекти. Думав собі: поламаєте патики, а дасть Бог ноги свої і всі зуби, а я втечу. Але я ще не дуже мав у тому досвіду. І мене знову впіймали. Он там на Ясенові – ті пушкарі. І били. І в полку знову була ґася. Поплював тоді добряче кров’ю. Усі гори там моєю кров’ю помальовані. Але не таке знов лихо було з тим. Навчили мене розуму. Тепер вже я не втікатиму отак на блінд, навмання! Уже ґзицирку я робив весело, добре – стрій. А в голові постійно мав своє. Все собі приготував. Продумав детально, де вночі йти, а де вдень, де перечекати, де відпочити. Ну, і тут я вже від зими.
Лизун закінчив. Але хоч він оповідав жваво і весело, хоч і слухачі немало насміялися, наприкінці, однак, якась тиша огорнула їх усіх від цієї розповіді. А Лизунові було наче трохи дивно, адже нічого сумного він не сказав.
Але за мить то один, то інший почали його розпитувати про ґасю.
Старий, величезний Клим Бойчук встав, докинув жерепу до ватри, взяв із неї жару до файки. Вперше озвався. Усі стихли, охоче слухали. Клим пахкав довгу мосяжну закручену файку, поправляв жаринки і говорив:
– Розпирає мене за тебе, молодчику. Вибухаю, братчику, коли це чую. Ти, синку, жартуєш, що задок твій святий, а я кажу правду, що ти є хіба чернець і угодник, але не леґінь. Або, може, найпевніше, недоумок якийсь.
ebooksa