За кілька хвилин опинилися на летовищі. Стояла імла. Перед ними невиразно вимальовувалися силуети літаків. Вони переходили від літака до літака, та двері скрізь були замкнені, ввійти було неможливо. Аж ось натрапили на літак, де двері були відчинені, а трап опущений. Вони почали підійматися трапом, у дверях вигулькнув провідник і кинув, щоб вони заходили. То був невеличкий літак, місць на тридцять, і геть порожній. Тримаючись весь час одне за одного і не дуже звертаючи увагу на те, що діялося довкола них, пройшли поміж кріслами. Посідали поруч, і Тереза поклала голову на Томашеве плече. Попередній жах розвіявся, і його заступив смуток.
Жах — це приголомшеність, мить цілковитого засліплення. Жах позбавлений щонайменшої ознаки краси. Видно тільки яскраве світло невідомої події, що на тебе чекає. А смуток, навпаки, передбачає, що вона відома. Томаш із Терезою знали, що на них чекає. Спалах жаху минувся, і перед ними постав світ, огорнутий блакитним, ніжним сяєвом, у якому речі здавалися кращими, ніж були насправді.
Тієї миті, коли прочитала листа, Тереза не почувала любові до Томаша, тільки подумала, що вона повинна ні на мить не кидати його: жах погамував усі інші почуття, інші відчуття. Тепер, коли вона притулилася до нього (літак линув у хмарах), страх минув і вона відчула свою любов, і знала, що любов ця безмежна і незмірна.
Нарешті літак приземлився. Вони підвелися і пішли до дверей, які відчинив провідник. Так само тримаючи одне одного за талію, вони зупинилися на порозі. Внизу побачили трьох чоловіків у масках і з рушницями. Вагатися було марно, однаково їх не уникнути. Вони помалу спустилися вниз, і коли ступили на злітну смугу, один із тих чоловіків звів рушницю і націлився. Пострілу не чутно було, але Тереза відчула, як Томаш, який іще мить тому притулявся до неї й обіймав її за стан, повалився додолу.
Вона хотіла було притиснути його до себе, та не змогла утримати. Він повалився на бетон летовища. Тереза схилилася над ним. Хотіла впасти на нього, щоб прикрити його тілом, аж сталося щось дивне: його тіло простісінько на очах почало дуже швидко меншати. Це було так неймовірно, що вона остовпіла, наче прикипівши на місці. Томашеве тіло меншало і меншало, воно вже геть не схоже було на Томаша, аж лишилося щось мізерне, і те крихітне створіння завовтузилося, а потім почало гасати летовищем туди й сюди.
Стрілець скинув маску й лагідно всміхнувся Терезі. Потім обернувся й почав ловити те мале створіння, що знай гасало летовищем назад і вперед, наче хотіло втекти від когось і відчайдушно намагалося десь сховатися. Отак той чоловік декілька хвилин гнався за ним, а потім зненацька упав додолу і переслідування скінчилося.
Він підвівся і попрямував до Терези. Те, що він зловив, було у нього в руках. Воно трусилося із жаху. То був заєць. Він простягнув його Терезі. Вмить жах її і смуток зникли, вона відчула, як її охопило щастя, адже вона тримала те створіння у руках, воно належало їй, і вона могла пригортати його до себе. Від того щастя вона обіллялася сльозами. Вона плакала й не могла зупинитися, нічого не бачила крізь сльози, несла того зайця додому, думаючи собі, що нарешті сягнула мети, нарешті вона там, де й хотіла бути, там, звідки вже не треба тікати.
Вона попрямувала вулицями Праги і легко знайшла свій дім. У ньому вона мешкала з батьками, коли була маленька. Уже там не жили ні батько, ні мати. Її зустріли двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але знала, що це її прадід і прабаба. В обох обличчя були зморшкуваті, мов кора старого дерева, і Тереза тішилася, що житиме з ними. Але поки що їй хотілося лишитися на самоті з тим звірятком. Вона легко знайшла кімнату, де мешкала від п’ятирічного віку, коли батьки вирішили, що вона заслуговує на кімнату, щоб жити окремо.
У кімнаті був диван, столик і стілець. На столику світилася лампа, що чекала її весь цей час. І на тій лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, де були намальовані два великих ока.
Тереза знала, що вона сягнула мети. Вона вклалася на дивані й притулила зайця до свого обличчя.
7
Він сидів за столом, де зазвичай читав книжки. Перед ним був відкритий конверт і лист. Він сказав Терезі:
— Вряди-годи я отримую листи, про які не хотів тобі казати. Пише мій син. Я зробив усе, щоб наші життя ніколи не перетиналися. І ось поглянь, як доля помщається мені. Кілька років тому його відрахували з університету. Тепер він працює на тракторі в селі. Авжеж, поміж нашими життями немає стосунку, але вони точаться пліч-о-пліч у тому самому напрямі, як дві паралельні лінії.
— А чому ти не хотів казати мені про ці листи? — з глибоким полегшенням запитала Тереза.
— Хтозна. Неприємно мені це було.
— Часто він тобі пише?
— Час від часу.
— І про що розповідає?
— Про себе.
— І це цікаво?