— Нічим, — з гіркотою промовив Кривава Шия, — порожня сума, як згоди нема. Мало не схопили одні одних за чуби. Кожен хотів би князем бути, а слухатись нікому не хочеться.
— А вам? — запитав старий.
— Та й… мені також… Але ж я маю право, — сказав Мишко, — хто задушив триклятого Хвоста, як не я й не мої? Хто підставляв свою шию й ризикував життям? Невже я гірший за Лешків, Яксів чи Каней?
— Воно-то так, — тихо мовив П"ястун. — Але що ж тепер буде? Кажуть, Лешек і Попельок ідуть сюди з чужою раттю?
— Про вибори нема чого й говорити, — додав Мишко придушеним голосом, — хто більше збере людей, той і проголосить себе князем… і владарюватиме собі в городищі.
— Тоді навіщо було того скидати? — спитав старий. — Адже й він має таке ж право сидіти на князівському троні.
— Якщо не дійдем згоди… — перебив його Мишко. — Що краще — коли німці будуть нас гнітити чи свій сяде на шию?
Господар мовчав, дивлячись на землю.
— Робіть, як знаєте, але віче шануйте, — сказав він після хвилинного мовчання. — Що сталося з Попельком і Лешками, те може й з іншими трапитись…
— Я не дозволю, щоб мною верховодили інші! — вигукнув Мишко, підносячи вгору кулак. І він поїхав, мабуть, розгнівавшись.
Другого дня на городищі не було нікого. Тільки літала над ним зграя горобців, збираючи смітинки після коней і людей; голосно цвірінькали, сварились між собою за зерна, як учора люди за те, кому стати князем.
П"ястун сидів на ганку й дивувався в душі, чого люди так сильно жадали страшного тягаря… і тішився, що він убога людина і йому не потрібно встрява ти в суперечки, що він може залишатись осторонь.
Віче, як розповідали, розійшлося з нічим, більше того: люди, що прибули на нього друзями, поверну лися ворогами, — з образою й ненавистю в серці. Особливо нажили собі ворогів і конкурентів Мишки, а Лешки тихенько раділи; не один повертав у їхній бік голову й казав:
— Хай править нами стародавній рід, аби тільки законів пильнували.
Кілька днів на городищі було безлюдно; зате вирувало й клекотіло по дворах. Наближався святковий день жнив. Тим, хто порядкував тут, здавалося, що коли віче збереться вдруге, воно пройде успішно, — князя буде обрано. Знову почали скликати раду над Гоплом. Мишки, Лешки та інші пороз"їжджались по обійстях, щоб зібрати друзів для поради й підтримки. Багато з тих, хто занепав духом, не хотів вирушати на віче. Були й такі, котрі раділи, що нема князя, бо не треба платити данину і відсип, служити в городищі; а коли мова заходила про наїзди, хитали головою й запевняли, що німцям у себе дома та на Лабі вистачить роботи, отож вони не так швидко вирушать на Варту.
Тим часом, оскільки новопризначений день віча випав на свято, деякі, вважаючи, що хлібом можна переманити на свій бік людей, навантажили вози м"ясом, калачами, пивом та медом і повезли все це за собою, щоб було чим пригощати. Так зробили Мишки; а коли про це довідався Бумир та його прихильники, то й вони не захотіли пасти задніх і, наваливши на вози, хто що мав, прибули до городища.
Зібрання не було таким велелюдним, як першого разу, але здавалось урочистішим. І люди, навчені досвідом, трималися спокійніше; більше слухали, ніж говорили, і намагались привернути до себе серця.
Саме мало розпочатись віче, коли в городище приплентався старий Візун з посохом у руці; мабуть, ішов здалеку, бо мав стомлений вигляд. Старець користувався серед людей повагою не тільки тому, що був розумним і досвідченим, — за своє життя він побував у далеких краях і знав майже всі слов"янські землі, вивчив звичаї, лад, закони й права усіх общин і племен, що жили за Віслою й Дніпром, біля Татр, над Дунаєм, Лабою, Одрою та коло Білого моря, — він був, до того ж, великим віщуном, який передбачав і пророкував те, що мало відбутись… Не раз до нього звертались за порадами, хоч він і не був на них щедрий. Старійшини дуже зраділи, коли прийшов Візун: сподівалися, що своєю промовою він усіх схилить до згоди.
Отож, тільки-но він показався здаля, як Мишки й Лешки пішли вітати його, проте, перш ніж завели розмову про справи, наказали поставити миски з м"ясом, напої, покласти хліб і запросили всіх підживитись. Розмістились на землі, біля возів. Візуна посадовили на почесному місці і в доброму гуморі почали частуватись. День випав на диво погідний, чудовий; стояла сила-силенна всіляких напоїв; вже як почали пити й закушувати, то й не помітили, як минула добра половина дня. Візун мовчав. Мишкам здавалося, що старець був на їхньому боці, а Лешки були майже впевнені, що він не виступить проти них. Тому ще до того, як мало початись віче, вони звернулися до нього за порадою, що треба зробити, щоб якнайшвидше завершити справу.
Старий подивився довкола і, трохи подумавши, почав: