Вирішивши сама собі побувати на весіллі, хоч її ніхто й не запрошував, Яруга, яка ніколи не могла всидіти на одному місці, кудись подалася.
В сусідньому дворі корова перестала давати молоко, треба було її обкурити, щоб відігнати чари й уроки… А в житі хтось зав"язав вузол на хворобу, і весь загін стояв незжатий; тільки Яруга без шкоди могла його розплутати. Вона знала немало всіляких таємниць: відшіптувала лихоманку, заспокоювала тих, кого духи кидали об землю, і часом сама дивувалася, що так багато усього вміла робити.
Доман, як того вимагав звичай, прислав сватів; призначили день весілля. Здійняли колесо, прикріплене до тички над хатою, — знак для парубоцтва, що звідси можна було когось вивезти.
З родичок, котрі жили поблизу, Міля підібрала собі шість дружок, яких не соромно було показати на людях: всі були гожі, молоді, свіжі, як і вона сама, веселі; проте жодна з них не була кращою від неї. І Доман підібрав собі шість дружбів, хлопці хоч куди, красені, сини кметів, — кожен чимось міг похвалитись: як не свитою, то шапкою, як не поясом, то конем, особливо ж спритністю; сміливістю й силою. Батька в Домана не було; заступав його Візун, ведучи за собою дружбів. Спершу, за давнім звичаєм, з вінками й піснями почали ходити від двору до двору, запрошуючи в гостину від імені батька дівчини й молодого пана. В хаті гончаря ще за день-два до весілля зібралася сила-силенна жінок — допомагали поратись; усі — в білому обранні; сестра старого Мірша була за матір.
Проте, як це нерідко буває перед такою подією, в той час, як усі раділи, Міля, що так жадала вийти за кмєта, відчула в душі якусь тривогу, а Доман, хоч і вважав наречену красунею, гнівався на себе, що його до іншої вабило. Жаль йому було і її, і себе. Але що ж? Слово вже дано, людей повідомлено… отже, весілля повинно відбутись.
Та й старий Мірш, хоч не ставав наперекір долі, ходив зажурений, — дочка піде, і хата спорожніє. Брати теж похмуро мовчали. Нишком у кутку вони говорили:
— Хай би вона краще вийшла за свого, за гончаря… Хто його знає, яка її там доля чекає і скільки їх там у нього?
Напередодні весілля все вже було готове. Хата побілена, підметена, обкурена ялівцем і ладаном, посилана півниками; біля дверей висіли вінки, стояло нове начиння.
Почало вже смеркати, як на дорозі почувся тупіт, і дружки, плескаючи в долоні, закричали:
— Їде місяць молодий!
Місяцем у цей день вважали Домана, якого на конях супроводжували шість молодих хлопців у хутряних шапках з пером, у пишних опанчах, підперезаних кованими пасами; через плече вершники були перев"язані вишиваними рушниками.
Молодий сидів коло Мілі, дивився на неї й зітхав, а в дівчини від страху серце завмирало. Ах! У ті дні, коли їй хотілося пташкою випурхнути з хати, не знала вона, що таке смуток і побоювання. Звідкіля ж у неї тепер ці сльози й тривога?.. Доман також бавився пасом, позирав на стіну і ніби мовчки усміхався, а куди він зараз линув думками, про це ніхто не знав.
Тим часом дружки співали:
— Прощай, мій домашній порогу…
Коли зійшло сонце, все весілля рушило до урочища, під святі дуби; старий батько мав там поблагословити молодих. Всі, хто був на весіллі, повинні були танцювати й веселитись як слід, щоб цей вечір не був для молодого подружжя призвісткою поганого життя.
Заспівали пісню про хміль — голови в гостей затуманились.
Цілу ніч від танців стугоніла Міршова хата, і на подвір"ї не стихав тупіт; дехто, втомившись, сідав перепочити на призьбі, але потім знову йшов витанцьовувати. Молодих уже провели в комору. Юрми прочан, що прямували на Ледницю, з цікавістю позирали на гончареву хату, зупинялись, потім наближалися: приваблювала музика і спів.
На світанні гості помітили в полі стару бабу; вона квапливо шкутильгала, спираючись на кий. Добігши до воріт, вона, ледве переводячи подих, крикнула:
— Тікайте! Тікайте! Сюди повзе дракон, змій! Поморці йдуть! Ворог суне — слідом за мною…
Тепер уже всі почули, але ніхто не повірив власним вухам і юродивій бабі.