— Ви слухайте поради або Хвостка, або моєї, — сказав він. — Вибирайте ту, яка вам здається кращою. Ваша воля. Ми дотримаємо свого слова, даю священну клятву.
Говорячи, він вхопив жменю землі й підніс її вгору.
— Клянуся, Бумире… якщо ви заступитесь за Хвостка, якщо хтось — хай навіть один — стане супроти нас, ми живої душі не залишимо… Пам"ятайте!
Бумир і люди, що його мовчки супроводжували, глянули на вежу, звідкіль чути було невиразні голоси та оклики, і, не поспішаючи, повернули коней і від"їхали повільною ходою. Мишки спокійно дивились їм услід.
Якби хтось тоді зайшов до тісної вежі, мабуть, перелякався б, побачивши, що тут діялось уже цього дня. Внизу юрмився простий люд: челядники, служники, невольники, яких взяли для оборони. Місця для них було обмаль; стояла нестерпна задуха, і страх охоплював челядь, яка нарікала, що краще б вона пішла в неволю, ніж має тут гинути марно. Над цією безладною юрбою з палицями стояли смерди і наказували тихо сидіти, але люд сердито лаявся. З криниці вірьовкою тягали воду, якої ніж не можна було настачити спраглим, — іншого питва не було. На другому поверсі стояли кращі стрільці й готувалися до оборони; тут же був князь і Брунгільда. Розстелені в кутку шкури правили їм за постіль. Третій поверх займали жінки й оборонці, а на самому верху походжала туди й сюди сторожа. Із вежі долинали стогін і плач. Від ран, заподіяних під час облоги, відразу ж померло два служники, вмерла і жінка — від страху та хвороби. Лежало вже три трупи, з якими не знали, що робити… Мусили їх через верхній отвір скинути з вежі, і ці знівечені тіла, падаючи на землю і розбиваючись, ніби провіщали те, що мало робитись на вежі. Така ж доля чекала й інших.
Хвост, проклинаючи все на світі, ходив від бійниці до бійниці і раз у раз дивився вниз, а Брунгільда довго лежала, наче мертва, і слова не промовивши. Не розмовляли між собою, але видно було, що одне одного звинувачували в душі за це нещастя… Обоє ще сподівались оборонятись і плекали надію, що сини приведуть військо й дадуть відсіч кметам. Брунгільда, побачивши після довгого заціпеніння, що чоловік її тільки лається, але нічого не робить, покликала Муху — пішла оглянути засіки. Зерна було достатньо, але, крім двох каменів від старих жорен, тут нічого не виявилось, чим би можна було намолоти борошна. Стояла й піч, але про випікання хліба годі було й думати, бо ненадовго б вистачило дров. Потерте на крупу зерно разом з водою — єдиний харч для голодних людей. І так мали жити довгі місяці! В сум"ятті, коли тікали на вежу, рідко кому вдалося щось захопити з їжі; кілька черствих шматків хліба й коржів знайшли. Криниця, з якої мусили черпати воду, була стара й занедбана, і перші відра вилили геть. Потім, знемагаючи від спраги, змушені були пити і цей бруд.
Збройна чернь, що сиділа внизу, здавалась Брунгільді, котра дивилась у шпаринку, грізною і страшною. Княгиня спитала Муху, чи зможуть вони втримати її в покорі; він глянув униз і нічого не відповів. Ті, що вчора падали долілиць перед своїм паном, тепер, коли він був у небезпеці, хотіли звільнитися від ярма неволі й невдоволено бурчали. Їй видно було, як вони лежали долі, байдужі до всього, і ледь-ледь підводили голови, коли їх гукали. Декотрі, озираючись, потай перешіптувались по кутках. Усі вголос вимагали їжі й питва, і палиця смерда ледве могла примусити їх мовчати.
Брунгільда відвела Муху вбік і показала вниз, на людей.
— Ротів багато, а рук мало! — шепнула вона. — Що його робити?
Вони довго пошепки розмовляли між собою. Хвостек то ходив, то звалювався в куток на шкуру, то підскакував до бійниці й дивився на Мишків, котрі спокійно черпали з бочки привезене пиво, — самі пили й людей пригощали. Тоді він, скрегочучи зубами, відбігав від бійниці й знову повертався на постіль. Зустрічалися вони з жінкою мовчки, не говорячи жодного слова, й обминали одне одного. Брунгільда розмовляла з Мухою, а князь, коли йому набридало мовчати, підкликав до себе вірного слугу й починав з ним радитись.
Вже запав морок, як Муха зійшов униз і виділив людей на нічне вартування; кому схотів, тому й сказав стати окремо; одні повинні були зійти наверх, на вежу, інші — залишитись унизу. Ті, що зосталися, не гнівались: хоч і на гнилій соломі, але принаймні мали можливість лежати.
Вартовим було наказано лізти по драбині; якщо хтось наближатиметься до вежі, пускати стріли й кидати каміння. Тільки-но вони пішли, як дві жінки, служниці Брунгільди, принесли в двох мисках вечерю. Була то якась юшка — сяк-так розбовтана у теплій водичці крупа; голодні люди допались до неї, і за хвилину миски спорожніли; занепокоєна княгиня крізь шпаринку спостерігала, як вони їли; після вечері всі, де хто лежав або сидів, позасинали якимсь дивним, важким сном: то один, то другий підкидався, марно намагаючись пробудитися. За годину-другу боротьба зі смертю припинилася, і внизу запанувала глуха тиша.
Муха спустився з лучиною в руці, обійшов усіх по черзі, кожному приклав до обличчя руку, послухав, чи не дихають, перелічив їх і повернувся нагору. Ці люди були непотрібні на вежі, і Брунгільда позбулася їх. Послали кількох слуг униз, наказавши викинути трупи у пройму вікна. Кати, видно, звикли до подібного заняття, не дивувалися й не перечили; подивились на блідаво-сині обличчя своїх товаришів, роздягли їх і взялись до роботи.
Мишки зі своїми людьми сиділи біля вогнища і здаля поглядали на вежу, коли почали падати перші тіла. Кілька цікавих підскочило до вежі, і раптом їм на голову посипалося каміння, а одного прибив до землі падаючий труп. З усіх боків, ніби стиглі плоди, падали на землю трупи. Спочатку обложники із подивом дивились на них.
— Позбуваються зайвих ротів, — говорили вони, — очевидно, думають оборонятись і очікувати.
Ніч минула спокійно, тільки на вежі з бійниць блимало світло та в таборі палали багаття. Одні спали, інші ходили, чатуючи. Іноді з найвищого перекриття на вартового зі свистом летіла стріла, проносився з шумом камінь, кинутий з пращі, і калічив кого-небудь, вгрузав у землю або розкидав жар у вогнищах.
Приваблене учтою, налетіло, каркаючи, вороння і, не втрапивши до гнізд своїх, ніяк не могло заспокоїтись. Над ранок усе, здавалось, поснуло, але Мишки таємно розставили навколо пильну сторожу, отож із вежі ніхто не міг утекти.
Знову над пожарищем зійшов ясний день. Одних людей послали в ліс по дичину, інших — до селищ по хліб та їства. Багатьох відпустили додому, поки що вони були непотрібні: підмога князю не скоро прийде. А решта кметів залягли на чималій відстані від вежі, так, щоб ні стріла, ні камінь не могли долетіти, хоч їх постійно кидали звідти. Співали пісень і веселились біля вогнищ. На вежі не було ніяких ознак життя, тільки на самому верху ходили люди і вдивлялися вдалину. Вправні стрільці проганяли їх, націлившися з лука; тоді вони зникали з очей, ховаючись за примурок. Кілька разів там з"являвся Хвостек, його відразу ж упізнавали й вітали лайкою та криком. Кожного разу, коли летіла стріла або падав камінь, чувся сміх. Часом перекидались образливими словами, але згодом знову наставало довге мовчання.
На третій день ополудні чийсь голос із пройми вікна почав підкликати до вежі. Кмети подумали, що обложені мають намір здатися. Мишко Кривава Шия підвівся і вже хотів було йти, але його раптом випередив наймолодший брат, якого прозвали Журавлем, бо мав довгі ноги. Він підбіг і задер голову вгору, до вікна. З вежі розлігся сміх, і в цю ж мить із пройми звалилась йому на голову величезна каменюка — пирснули мозок і кров; хлопець захитався, упав на землю і сконав.
Мишки, махаючи руками, кричали: