Прадавня легенда

22
18
20
22
24
26
28
30

Поляни мали час роздивитися і все як слід обдумати. Добек, що був бортником і добре вмів лазити по деревах, з верхівки старої сосни оглянув, як розташований ворожий табір, і наказав своїм, перш ніж накинутись на відпочиваючих, оточити їх з усіх боків, мов загнаного звіра, і перетяти їм шляхи до втечі.

Так і зробили; з одного тільки боку, з поля, не можна було підійти до них, бо завчасно вони б сполошилися, та за умовленим сигналом люди Добка мали звідти накинутись, щоб ніхто не вийшов живим. Частину людей Добек послав до бранців, щоб негайно підкрались і поперерізували на них пута. Вони також повинні напасти на ворога й допомогти його знищити. Коли все було готово, кмітливий Добек вийшов з мечем наперед і, знявши з пояса ріг, дав сигнал рушити на поморців.

У таборі, хоча й почули звук рога, ніхто не ворухнувся; гадаючи, що це трубить хтось із своїх, поморяни не злякались, не сполошилися. Усе голосніше лунав гомін і сміх. Раптом із лісу висипали поляни і, мов сніг на голову, звалились на поморян, що спокійно собі лежали; і вони не встигли навіть схопитися за зброю. Страшний крик, в якому зливалося безліч розпачливих зойків, мов грім, прокотився по лісі; почалася жорстока різанина. Бранці, також щось вигукуючи, накинулись на ворога, вхопивши, що кому потрапило до рук: головешки, кілки; жінки у розпачі впивалися пальцями в горла поморян і багатьох задушили раніше, ніж ті встигли схопитись на ноги. Тільки одній громадці, що лежала віддалік, вдалося встати; але в замішанні і сум"ятті вояки, забувши про зброю, чавили один одного і бігли то до озера, то в ліс, проте шлях їм був перегороджений.

Хоча поляни й відразу з усіх боків напали на табір, до пагорка, на якому розташувалися князі й німці, ні Добек, ні його дружина з кметів не встигли вчасно добігти. Помітивши згори, що на поморців напали поляни і знищують їх, закуті в залізо німці вхопилися за мечі, але було вже надто пізно. Поморці, стиснуті з усіх боків, металися, беззахисні, падаючи один по одному під ударами списів і молотів. Деякі повзли у зарості й гинули по дорозі, інші, лежачи на землі, марно просили, щоб їм дарували життя. Кашуби, що також отаборилися віддалік, зразу ж посхоплювалися і взялися до зброї, але на них накинувся величезний натовп і погнав через поле, всіяне трупами, до лісу, де вже чекали на них інші. Невеличка жменька німців оточила Лешка й Попелька; скочивши на коней, що стояли біля куреня, вони разом із князями щодуху помчали у поле. Темна ніч сприяла їх втечі. В погоню за ними пустився з кільканадцятьма вершниками Добек, але ті так швидко скакали, що наздогнати їх було неможливо. Згодом Добек повернувся зі своїми людьми, сподіваючись, що ця жменька втікачів, блукаючи по спустошеному краю, рано чи пізно буде схоплена і знищена.

Страшна різанина в таборі була помстою за знищення і пограбування сельбищ. Мало кому вдалося звідси втекти. Поморців, що валялись на землі, убивали їхніми ж мечами, а заготовленим ними ликом зв"язували тих, хто просив змилосердитись і обіцяв за себе великий викуп. Бранці, які кілька хвилин тому стогнали, зв"язані, й не сподівалися більше побачити свої рідні оселі, ніби знову народилися на світ; шаліючи від радості, вони цілували ноги своїх визволителів. Інші, мов п"яні, добивали поранених. Перемога була великою, бо мало кому із кашубів, що теж накивали п"ятами, вдалося втекти, — багато їх перебили в дорозі.

Опівночі все закінчилося; безмежна радість виливалась у піснях, що лунали у лісі. Добек лежав під дубом і витирав із чола піт. Тут же наказав повтикати в землю на галявині списи із священними корогвами, розпалити вогнища, а трупи вбитих, після того як вони будуть роздягнені, скласти на купу й спалити. Полонених набралось близько двох кіп. їх відразу ж міцно пов"язали ликом та вірьовками й зігнали докупи — на те ж місце, де ще зовсім недавно, стогнучи, лежали свої.

Коли все затихло, старші з полян пішли оглянути захоплених у полон, щоб виявити, чи нема серед них кого з воєначальників або знаті. Але вони лежали долілиць і доводилось підіймати за волосся їм голови, щоб зазирнути у вічі. Поморці, дикий люд, не звикли коритись і просити пощади. Вони нахиляли до землі голови, щоб затулити чола й очі, і навіть не стогнали, хоч їм і боляче врізалися в тіла вірьовки і кровоточили рани. Упертим насильно піднімали голови; але чимало з бранців розлючено, мов ті звірі, кидались на полян, хоч і знали, що за це зараз же прохромлять списом.

Крім інших, полонених оглядали Добек, Людек, син Віша, та Болько; проходячи, вони штурхали ногами тих, хто лежав і не хотів підводитись; та раптом збоку Людек помітив рудого, зв"язаного мотузкою чолов"ягу, який, зиркнувши на нього, квапливо заховав голову за плечі товариша. Його відразу ж витягли з гурту за ноги, і, коли відкрилося перед ними засмагле обличчя, Людек вигукнув:

— О, це, мабуть, він привів їх сюди, заздалегідь розвідавши дорогу! Я знаю його, він німець, зветься Генго!

Добек, скипівши, гукнув:

— На гілляку пройдисвіта!

Але Людек стримав його:

— Ні, дайте його мені: я накладу йому на ноги диби і запряжу до сохи, — за вола служитиме, бо ж дужий.

На поклик Людка підбігла челядь, щоб відвести його, але він упав долі і, ридаючи, почав просити, щоб змилувалися над ним. Присягався, що зовсім не винний у зраді, бо його князі силоміць схопили і взяли з собою, знаючи, що він бував у полян, але дороги він їм не показував. Змушений був піти з ними під загрозою смерті… Однак ніхто не йняв йому віри, і його повели у путах.

Увечері Людек наказав привести до нього Генга і, з жалості нагодувавши, почав разом з Добком допитувати його. Запідозрювали, що німець знав більше, ніж признався. Проте, не зважаючи на погрози, майже нічого від нього не вивідали. Одне тільки твердив, що дід молодих синів Попелька, який живе поблизу границі, за Лабою, і достатньо має збройного люду, щоб помститися за дочку й допомогти онукам, ладен на все; молоді князі теж запеклі й сміливі, а тому, якщо їм не вдасться повернутися на свої землі, будуть безперестанно непокоїти полян. Він дав зрозуміти, що можна легко дійти згоди, тільки треба постаратись. Так його й відпустили.

Добек пішов порадитися із старійшинами, що йому далі робити, — чи йти на границю і мстити поморцям за безперервні напади, чи вертатись додому. Всі, підбадьорені тільки що здобутою перемогою, готові були йти на край світу й воювати; ухвалили принаймні спустошити границю і настрахати ворога на його ж таки землі. Як тільки почне світати, вони вирушать у похід. Лише Людек і Доман мали повернутися: їм доручили супроводжувати полонених поморців і як невольників роздати їх кметам. Генга сам Людек вів на вірьовці, щоб той не втік.

Отож, коли Добек прямував на границю, син Віша повертався з бранцями й доброю звісткою; роздавав у кожен двір по кілька невольників, а це у жнива було саме вчас.

Людка як вісника перемоги вітали скрізь із великою радістю, бо заграва, що палала вночі, всіх настрахала. Люди бігли подивитися на захоплених у полон розбійників, проклинали й били їх. На тих, які залишалися, накладали диби, щоб вони не могли втекти.

Однак старійшини заздрили Добкові, котрому вдалось здобути перемогу над ворогом, — можливо, побоювалися, щоб він, маючи в руках військо, не захопив влади; тривожило їх, що він повернеться пізніше і що знову відкладаються вибори князя.

Спокій, який на короткий час гарантувала перемога, дозволив перепочити й приготуватися до нового віча.