— Через те я й причвалав сюди, щоб принести вам істину, але не від себе, а з того джерела, звідкіль плине вона. Я навмисне пішов на прощу до святих місць, — хотілося розпитати, як нам бути, щоб урятуватись від біди. І оце, власне, й повертаюся звідти. Я побував далеко: в храмах Світовида, Радегаста й Поревіта… Був у Колобжезі, Щеціні, Ретрі й на святому острові ранів, біля Чорного озера… Там живуть боги, що владарюють над усім нашим племенем, — як над бодричачами й вільками, так і над лютичами й полянами… Немає в нас таких храмів і таких богів, як у редарів і ранів… проте й ми шануємо Ругевіда з сімома обличчями й сімома мечами, Триголова з трьома головами, Поревіта з чотирма обличчями на голові і п"ятим на грудях та Світовида з чотирма головами, що дивляться на чотири сторони світу… Туди я ходив, щоб почути пророче слово, і звідти несу його вам…
Він озирнувся, всі мовчки слухали, один Мишко спитав:
— А як ви дістались до Ретри?
— Хто ж міг щось погане вчинити беззахисному старцю? — озвався Візун. — Я перш за все прийшов, щоб розпитати, що нас чекає в майбутньому.
— І яка була відповідь? — зацікавились кмети й владики.
Візун опустив очі.
— Я довго чекав… поки не почув: «Виберіть покірного…». Мене не задовольнила ця порада, і я вирушив на святий острів, що на Чорному озері, — на Ясмунд і Рекону… звертався до Триголова і Світовида… Світовид мені сказав: «Виберіть малого». А Триголов звелів передати: «Виберіть убогого». Розпитував у Рога Світовида через мед, що стояв у ньому, і він прорік, що нас чекає неспокій і війна, поки не піднесемо малого і не зробимо його великим.
Слухаючи Візуна, всі стурбовано перезирались між собою, а старий продовжував:
— Те, що провіщають боги, давно я виношував у серці своєму… Нам треба якнайшвидше домогтися згоди і єдності… Я обійшов усі наші племена й народи, що населяють землі від Дністра до Лаби і від синього до білого моря, і подумав собі: нас так багато, а як ми мало можемо… Одні з нас віддалися німцям і тримаються з ними; другі з братами-сусідами воюють; треті по лісах ховаються, а своїх, за межею, й знати не хочуть… Кожен живе, як кому заманеться, а зібратися докупи й діяти в злагоді — для нас найтяжча річ… Ходили не раз, як оце і я, наші поляни у храм до ранів, зустрічалися там із сербами, лютичами, дулібами, вільками та іншими племенами однієї з нами мови, пили з одної чари, хлібом ділилися, але на другий день і знати один одного не хотіли… Німці мають одного вождя, і, коли поб"ються, той їх мирить, як мати дітей за однією мискою, даючи ляпаса одному й другому; а в нас панує свавілля, і всі, хто тільки хоче, скубуть нас… І через це свавільство ми не визнаємо над собою влади князя і стаємо поживою для диких звірів… Якщо вже інакше не можна, то хай хоч наші землі й общини прийдуть до згоди й оберуть, як віщують боги, покірного, малого і убогого.
Коли Візун закінчив, надовго запало мовчання; раніш кожен хотів себе звеличити, а тепер радий був би стати якнайменшим або вдати, що він такий. Віщування богів було не до вподоби найвпливовішим, і вони нарікали на старого.
Раптом ззаду нетерпляче загукали:
— На віче! Сядьмо в коло!
Усі роди позбирались купками й вихваляли своїх людей. Умить забули про віщування. Мишки пишалися пролитою кров"ю й своїми заслугами, Лешки наполягали на якихось правах, а інші вихвалялися багатством. А оскільки прибічників Кривавої Шиї було тут найбільше, сміливіші почали проголошувати його ім"я; але тільки-но почали це з протилежного кінця, — здійнялася справжня буря, і половина відсахнулась, не бажаючи визнавати його за вождя. Тоді почали називати найсумирнішого з Лешків, та з протилежного боку зчинився гамір і заглушив поодинокі голоси. Старійшини, що сиділи колом, повставали й порозходились хто куди. Згоди не було… Багато хто відійшов до валів, ліг на траві і, попиваючи мед, нарікав на інших старійшин. Візун стояв собі збоку, спираючись на свою палицю, і посміхався. Сонце заходило за обрій.
Та ось на засапанім і вмиленім коні прискакав чоловік в одній сорочці; ще здаля він щось вимахував рукою й кричав. Усі схопилися й побігли до нього. Він зіскочив з коня й несамовито заволав:
— Сини князя ведуть проти нас німців, поморців і кашубів… Вже пущу перейшли на границі…
Зачувши про небезпеку, всі кинулися до своїх коней; переполох і незмірне сум"яття охопило людей.
— Ось чого ми дочекались у криках і сварах! — гнівно вигукнув Добек. — Якщо ми зараз, втративши розум, порозбігаємось, то всі загинемо, бо переловлять нас по одному… як горобців у стрісі…
Лешки мовчали, стоячи збоку, їм легше було порозумітися з синами Хвостка. А Мишкам тут ішлося не на життя, а на смерть, і вони з"юрмились окремо.
— На коней, хто живий! Хай кожен збирає своїх людей!.. — почали вони закликати. — Нема коли роздумувати… Треба громадою вийти і перетяти їм шлях… Якщо зараз не станемо проти них, тоді буде пізно…
Раптом Добек перебив їх: