Найзнатніші відчували, що все одно нікого з них не допустять до влади. Віщування ж богів не виходили в людей з голови; отож у всіх зародилась думка обрати такого князя, який, будучи покірною й малою людиною, залишався б вдячним їм за честь та звеличення й не зловживав би своєю владою. Йшлося тільки про те, аби знайти таку людину. Однак на кожне назване ім"я припадало більше таких, котрі виступали проти, ніж тих, які хотіли підтримати його.
Скориставшись затишшям, Доман готувався до весілля. Він хотів, щоб було воно бучним і розкішним; та й старий гончар, який видавав дочку за багатого кмета, прагнув показати, що в нього все є, отже, був готовий як слід прийняти й почастувати якнайбільше гостей. Обидві родини готувалися до цього з великим піднесенням.
Перш за все Доман, пишно одягнувшись і гарно вбравши челядь, почав їздити від двору до двору, щоб запросити до себе на весілля дружбів. Зупинившись проїздом біля Вішового обійстя, Доман відчув, як у нього стислося серце, — він мимоволі згадав про Дзіву.
Людка вдома не було; роздавши полонених, він поспішив на границю до Добка; дома господарював молодший брат.
Зустрівшись біля воріт, вони подали один одному руки.
— Я дівку сватаю, — звернувся до нього Доман. — Будь мені за дружка…
— Охоче буду твоїм дружком, — відповів молодий кмет. — Я дуже радий, що ти забув про нашу…
Глянув Доман йому в очі й невесело засміявся.
— Ти не думай, — відповів, — що я собі напитав таку, як ваша…
Вони знову потиснули один одному руки, пожартували якусь хвилину, і Доман поїхав далі. В хаті Вішів звістка про скоре весілля Домана викликала здивування, особливо серед жінок; Живя, стоячи біля вогню, сильно зашарілася й опустила очі. Може, гадала, що він до неї звернеться й візьме її? Тепер, без батька й матері, у хаті було тихо й сумно. Братови попихали нею, а брати не дуже заступалися… Вона пішла б за Домана, але він брав іншу. Така вже доля.
Старий гончар, готуючись до весілля, забув про свої горшки. Не давала йому спокою і донька, стільки речей їй потрібно було придбати. Мірш ні на що не скупився.
Удосталь було виділено на забій і баранів, і козенят; до того ж мали впасти жертвою і кілька кабанців. У бодні стояло сухе й просіяне борошно на калачі.
Якось в один із днів з"явилася на порозі Яруга, вибравши таку хвилину, коли старий гончар порався біля своєї печі. Вона глянула на Мілю, і обличчя в неї так скривилося і зморщилося від сміху, мов гриб, коли на нього наступлять ногою.
Взявшись у боки, вона запитала:
— Ну, то як, Мілюхно?.. Стара нічого не відає? І не вміє приворожувати? Може, зілля в неї не діє?.. От бачиш, — повільно говорила вона, посміхаючись і підморгуючи, — жупана тобі дала, будеш тепер шанувати… коли б не я і не мій любисточок… хо-хо! Або це зроду-віку б не сталося, або, гай-гай, ще б скільки чекала. Старі баби теж іноді можуть знадобитися молодим. Нашептати, відшептати… привернути, відштовхнути… Ми все знаємо… Він тебе кохатиме, — додала вона, стишивши голос. — А якщо в нього є інші жінки… то вони тобі служитимуть, мов ті невольниці… У заможних їх багато буває, та що тобі до цього?..
Міля знову зашарілась і затулила руками очі. Тепер, коли вона досягла того, чого так прагнула, їй було чомусь боязко й тривожно. Надто легко добилась вона свого, тому й проймав її страх.
А Яруга похитувала головою, не чекаючи, відповіді.
Засміялася й почала співати.
— Ой-ой-ой, що воно робиться, що діється на білому світі, — промовила вона, раптом посмутнівши, похитуючи головою. — Князь і княгиня… обоє… пішли до-прабатьків без вогнища й погребіння! Шкода мені їх… обезлюдніло городище! На згарищі росте трава… Княгиня розумілася на зіллі, знала, що з ним робити. Ого! Носила я їй зілля, на молодику рвучи по могилах… І вона часом по два й по три дні давала мені пити, їсти, а іноді — полотна шматочок чи клапоть сукна… Князь нацьковував на мене собак, — старих не любив… Та мене жоден собака не вкусить, хай тільки вкусить, то відразу ж сказиться… Тепер на городищі — пустка, одні головешки валяються… немає більш нічого. Та ще сороки стрекочуть… Я ходила, греблася в купах попелу… лише де-не-де біліють кістки… Шкода мальованих палат, ой шкода!
Яруга сперлась на ціпок і попленталась собі, наспівуючи: