— Пливе хмара куряви, дим клубочіє, земля стугонить! Тікайте, тікайте, кому любе життя! Рятуйтеся, люди! Поморці йдуть!
Здійнявши вгору обидві руки, вона скрикнула й безсило упала додолу.
Старий Мірш мовчки подивився вдалечінь і побіг у хату.
— На коней, хто може втримати зброю! — вигукнув він.
Хоробріші — чоловіки й хлопці — кинулись до дверей, дівчата й жінки забились у комору; пісні змінились набагато голоснішими, розпачливими криками.
Доман теж вискочив з хати, ведучи за руку Мілю, перелякану, в сльозах; вона, затуливши долонями обличчя, примовляла:
— Ой доле ж ти, моя доле!
Всі, мов навіжені, бігали по подвір"ї, лунали різні голоси:
— Німці!
— Кашуби!
— Вороги!
Молодь побігла на пасовисько по коней. Але що могла вдіяти ця жменька людей проти ворожої навали? Про оборону нічого й думати, треба було тікати. Міршів служник перший схопив біля плоту стару кобилу і піднявся на пагорб; побачивши хмару куряви вдалині і почувши тупіт і гамір, він одразу ж повернувся й загукав:
— Ідуть, ідуть!
Усі розгубились; думати вже ніколи, де сховатися, — можна б на острові Ледниці, але човнів уже не було; дехто першим добіг до них і, схопивши замість весел жердини, відчалив від берега.
Доман метнувся до стайні по свого сиваша, Міля, з розпущеним волоссям, без вінка, бігла слідом за ним, заламуючії руки й ридаючи. Не думаючи вже ні про кого, чоловік підсадив її на коня, сам сів, під"їхав до хати й гукнув до своїх:
— За мною, друзі!
Дружби теж вивели коней, — якого хто вхопив, на такого скочив і помчав. Жінки, голосячи й падаючи, бігли до берега. Човнів уже не видно було. Дехто стрибнув у воду і поплив. У цьому сум"ятті й переполосі кожен дбав тільки про себе і ховався, де тільки міг. У старого Мірша поблизу була яма з потайним входом; він не хотів виказувати її. Коли ж побачив, що Доман уже далеченько, Мірш перезирнувся з сином, звернув із ним кудись за повітку і зник. Не один такий напад старий гончар пересидів безпечно у ямі.
З-за пагорба все виразніше чулися дикі вигуки й кінський тупіт. Тьма-тьмуща поморців і кашубів летіла до озера, збиваючи хмару куряви. Раз у раз у цій хмарі миготіли голови і списи.
Яруга, знесилівши, лежала на землі мов убита і ледве дихала. Хата, де хвилину тому буяло весілля, обезлюдніла і стояла пусткою, з відчиненими навстіж дверима. На столі залишився шмат короваю, у бочках і барилах — недопите пиво і мед. На подвір"ї не було живої душі — тільки біля воріт валували собаки.
І ось на пагорбі показались поморці. Немилосердно стьобаючи коней, з диким криком кинулися в погоню за втікачами. Інші вже оточували хату й займали подвір"я, хапаючи всіх, хто потрапляв їм під руки. Собаки — єдині біля воріт сторожі — лежали перебиті. Люди, що стояли біля берега, пострибали в озеро й дременули в очерет та осоку. Поморці випестили кілька стріл, деякі з них влучили в ціль; почулися крики, потім запала тиша. Ті, хто залишився живим, відступили від берега, який зайняли густі лави ворога.