Біля П"ястуна стояло шість воєвод — білобородих старців; вони мовчки спостерігали, як ворожий загін розростався, розтягувався й загрозливо розбухав. Попереду виступав Сцібор, який з Варти привів людей; дужий, з величною поставою чоловік, мудрий на раді і хоробрий в бою, мовчазний, стійкий, суворий до самого себе й до інших. Він сидів на коні, трохи згорбившись; зараз, як і завжди, був без шапки, і вітер куйовдив його чуприну, буйну і густу, наче грива. Розхристані груди, порослі густим волоссям, були в рубцях від старих ран. У руці він тримав окутого залізом списа, а на шиї висіли старовинні мідні обручі, які ще діди носили.
Поруч стояв другий воєвода, такий же сивий, але в цього ще пробивались жовті пасма рудого колись волосся; мав рум"яне і свіже обличчя, хоч був і старший літами за Сцібора; звали його Нагий. У нього на голові сіріла шапка з вовчої пащі. В жилах грала гаряча кров, і він нетерпеливився. Очі перебігали зі своїх на ворогів, з уст зривалися прокляття і лайливі слова. Якби командував він, поляни давно б накинулися на поморців, не давши їм розвернутись. Рука в нього то стискалася, то розтискалася, можна було подумати, що ратище обпікало йому долоню. Нагий підкидав списа й ловив, а кінь, ніби відчуваючи те ж саме, що й господар, раз у раз здиблювався, його ледве стримували натягнуті поводи.
За ним стояв Лютий, воєвода міжрічан, високий, сухорлявий, зовсім лисий, з блідим, майже без порості, обличчям, маленькими чорними очицями і низьким чолом; був він таким же запальним мисливцем, як і воїном, і не раз на свій ризик і страх із жменькою людей вдирався до поморців, нещадно знищуючи все на своєму шляху. Цей до списа не звик і завжди носив у руці величезний молот, а за поясом сокиру, бо в її часи воєначальники не тільки командували, а й самі мусили йти у бій, ведучи за собою військо.
Четвертим був Болько Чорний, за яким це прізвисько залишилося ще з тих часів, як мав чорну, мов пір"я у крука, бороду й волосся. Тепер їх припорошувала сивина. На малій голові з крутим, навислим чолом високою копицею здіймалось кучеряве волосся; він був кремезний, широкоплечий, міцний, як дуб. Засмагле обличчя ледве проглядало крізь густий заріст. Болько Чорний рідко коли розтуляв вуста, а коли вже змушений був говорити, то говорив наказовим тоном. Він відзначався працьовитістю, а не красномовством, і слухати не хотів марних балачок; його ніхто не бачив — ні дома, ні поза домом, — щоб він сидів склавши руки. Коли нічого було робити, стругав ціпи.
На другому боці стояв Мишко Кулик; як і всі з його роду, мав могутню поставу й міцне здоров"я, був запальний у бою і в мирній суперечці, упертий і безстрашний. Усі знали, що якщо вже він у чомусь упреться, то не відступить назад, хоч би довелося й головою накласти. Важко було з ним ладнати, але як вже з кимсь здружувався, то у всьому залишався вірним до кінця. Лише в бою він почував себе весело. І тепер посміхались у нього вуста в передчутті найсолодшої втіхи, яку мала принести йому кривава битва.
Останній, наймолодший з воєвод, Порай, ледве стримуючи під собою коня, не зводив очей з П"ястуна, з нетерпінням чекаючи наказу рушити на ворога. Був це муж у розквіті сил, навдивовижу спритний: сидів на коні так, ніби зрісся з ним; очі сяяли веселим огнем, з вуст не сходила посмішка. Носив пишне вбрання та блискучі прикраси, які дуже полюбляв. Скрізь, де б не з"являвся, хотілось йому бути першим, і він добивався цього, не жаліючи ні праці, ні зусиль. Порай кілька разів шепнув князеві, що вже час дати знак до бою, але П"ястун не дуже поспішав, — оглядав ворожі лави, які, не перестаючи множитись, безперервно сунули з лісу, ніби їх народжувала пуща.
Після довгих роздумів князь звернувся нарешті запитливим поглядом до воєвод: як бути? Чекати, поки поморці перші нападуть, і оборонятись чи всім натовпом накинутись на них?
Два табори стояли на двох пагорбах, між ними лежала долина. Посередині звивався маленький, майже пересохлий струмок. Ніхто з воєвод ще й словом не прохопився, коли за кільканадцять кроків показався Візун, що поспішав до них, тримаючи в руці спис, окутий залізом. Ступав бадьоро, весело, ніби помолодів на багато років.
— Іду із храму, від вогнища! — вигукнув вій. — Несу вам добру призвістку! Звертався я до вогню, води, дивився на літ птахів, вилитий віск і дим святого багаття… Все провіщає ворогові загибель!.. Дивіться! Над вашими головами злетів птах, білий, мов голуб, а он там, під лісом, кружляють зграї круків!.. Ой Ладо! Колядо! — крикнув він. — Ідіть! Наступайте!.. Хай жоден з ворожих ратників не повернеться звідси! Ладо! Вперед!..
Воєначальники і ближчі шереги повторили Візунів поклик, сприймаючи це як щасливе знамення. П"ястун вказав правицею на ліс. Сцібор з людьми, що стояли ліворуч, відразу ж рушив на ворога, намагаючись обійти його зліва. Лютий зайшов справа. Болько Чорний поспішав слідом за ним; Мишко — за Сцібором, а Порай з Нагим залишились посередині, біля П"ястуна. Все військо злагоджено, мов один велетенський чоловік, зарухалось; воїни підхоплювали з землі щити; знялися вгору станиці; тисячники та найдужчі з людей повиходили наперед, бойові лави наїжилися списами.
— Ладо!.. — гриміло з кінця в кінець.
На протилежному боці вже можна було розгледіти трьох воєначальників, які їхали попереду в червоних плащах і позолочених шоломах, а поруч них — обвішані залізом німці, котрі показували на щось руками, повертаючись то праворуч, то ліворуч. За ними сунула безладна юрма, то розсипаючись, то збиваючись у купу. Невеличка жменька німців, котрих легко було відрізнити, ні на крок не відходила від молодих князів; за ними поспішали поморці з залізними мечами й мотками вірьовок біля пояса, призначених для зв"язування невольників і пакування здобичі. Як тільки поляни пішли у наступ, вигукуючи: «Ладо!», поморці теж кинулись уперед з окриком, якого не можна було розібрати. Воєначальники в червоних плащах у супроводі німців зникли в юрмі, а вперед вирвалась купка найзапекліших поморців, звиклих до набігів. Вони мчали, розмахуючи мечами й списами, ніби викликали на сутичку полян, котрі чекали на них на схилі пагорба.
Відділяв їх лише пересохлий струмок, що протікав у долині. Загони Сцібора і Лютого, широко розступившись, насідали на поморців з боків. Вже не видно було, щоб з лісу виходила ворожа рать; останні лави її, несміло висунувшись на узлісся, наздогнали тих, що вийшли наперед.
Шум, що передвіщав бойову сутичку, наростав з кожною хвилиною. Обзивали одні одних псами й гадюками, падлом і стервом гнилим, найогиднішими словами… Передні плювались і здіймали кулаки, а коли з обох боків збудження перейшло у шал, глухо затарабанили по щитах молоти; перші лави кинулися вперед, налетіли одні на одних і відразу ж перемішалися між собою, так що не можна було відрізнити ворогів від своїх. Незабаром з передніх лав виник вал конаючих і трупів, що перегороджував шлях подальшим лавам. Ті, що лежали на землі, ще пручались і душили своїх супротивників, тоді як інші, топчучи й чавлячи їх ногами, продовжували бій.
Лютий, що вів людей своїх в обхід, помітивши навпроти себе Клодвіга, котрий сидів верхи на коні, відразу ж пробився через юрбу і яструбом накинувся на нього. Він по плащі й шолому впізнав у ньому воєначальника. Піднявши вгору молот, замахнувся і кинувся на німця; той відскочив убік, потім подався вперед і полоснув Лютого мечем по оголеній потилиці. Виступив кривавий пруг на його шиї, але кров не пирснула; а Лютий зметнув молот і, вціливши Клодвігу в груди, звалив його з коня на землю. Німці від жаху скрикнули і цілою юрбою накинулись на Лютого, а той, розмахуючи молотом, запекло оборонявся. Сікли його мечі, але серйозних ран не завдавали. Здавалося, його зашкарублої шкіри навіть залізо не могло взяти, тільки залишало пошкрябини. Оточений з усіх боків, Лютий змушений був відступити, а конаючого Клодвіга підхопили на руки товариші. З рота в нього юшила кров.
Болько Чорний разом з Мишком також увірвались у середину юрми, ганяючись за молодими Попельками. Але німці та придворні слуги, налякані долею Клодвіга, обступили Лешків стіною.
Пиха і лютість поморців охолонули після першої ж сутички, в якій не вдалося їм зламати ворога. Вони відбивалися й відходили під натиском полян, що уперто наступали і, оточивши з обох боків пагорби, поспішали зімкнути кільце. Вільний до лісу шлях звужувався з кожною хвилиною. Лешки з жахом побачили, що обидва загони полян от-от займуть узлісся. І поморці поквапно почали відступати.
А в долині точилася найзапекліша битва; тут зіткнулися люди, котрі думали не про перемогу, а тільки про те, щоб вдовольнити войовничий запал та намордуватись. Бій не вщухав: ледве переривала його втома, як поновлювала нестримна лють. Із куп мертвих тіл раптом вставали, оживши, трупи, щоб з новою запеклістю ринути на ворога і впасти убитими наповал. Коні кусалися і, оскаженівши, топтали людей; собаки поморців і князів, виючи, кидалися на воїнів і падали, прохромлені списами.
Сонце вже давно хилилось до заходу, а битва все ще тривала; розпорошені лави поморців квапливо тікали до лісу. Лешки, боячися, щоб їх не схопили, ще раніше непомітно відступили із жменькою своїх найближчих прихильників. А для решти шлях був відтятий. Всіх, хто біг до лісу, перестрівав із своїм загоном Лютий і зганяв із пагорба назад у долину, на поле битви; поляни натискали з усіх кінців. У полон не хотіли брати нікого; почалася дика різанина; жменьку поморців, що розпачливо оборонялись, розгромили дощенту, — молотами цілились у голови, списами — у груди. Всю долину і схили пагорбів покрили трупи, і коли стемніло, не було кому битись і кого вбивати. Старшини верхи об"їжджали поле бою, а воїни, пойняті диким шалом, добивали тих, хто ще ворушився і стогнав. Останнє проміння вечірньої заграви освітило жаске видовище — поле, всіяне вбитими. По бойовищу блукали коні, обнюхуючи трупи, шукаючи полеглих господарів.
П"ястун і поранені воєводи дивились на пагорби; люди, що стояли купами по схилах, підносячи закривавлені руки, проголошували перемогу. Коли запала ніч, поляни розклали багаття й заспівали пісень. Челядники із смолоскипами в руках обходили поле і роздягали забитих. Ховати їх не поспішали: вони мали стати поживою для круків, що неспокійно кружляли вгорі.