Залишив у полі крукам на втіху. Скарав на горло тим самим мечем, який німці подарували мені.
— Несіть його до святого джерела, — сказав старець, — сама вода вилікує, якщо вже не живе той хто поранив його…
Добка взяли під руки й понесли. Попереду йшла Дзіва, а всі — слідом за нею. Іноді вона озиралася й шаріла, зустрівшися поглядом з Доманом, що не спускав з неї очей.
Мовчки підійшли вони до хати Візуна, що стояла поблизу храму. Добка поклали, а Дзіва побігла по воду, бо до джерела важко було дістатися. Доман метнувся слідом за нею; дівчина замислено стояла над джерелом, поправляючи коси й вінок на голові як раптом побачила його. Щоки в неї залилися рум"янцем, вона повернулась, опустила очі.
— Я допоможу зачерпнути води… я сам понесу… — прошепотів Доман, ухопившись за дзбан рукою.
Дзіва нічого не відповіла, зирнула на нього і, засоромившись, відвела погляд.
— Що подумають люди? Що скажуть, — пробурмотіла вона, — коли побачать тебе тут?
— Що я приніс вітання тобі… Людек просив переказати добре слово від нього і передати поклін від брата, сестер, рідного вогнища, стін і порога.
Дзіва зітхнула.
— Вони всі за тобою сумують…
Слухаючи його, дівчина весь час відверталася, по тім, ніби для того, щоб якнайшвидше припинити розмову, схопила дзбан із водою й квапливо пішла, не сміючи озирнутися. Похнюпивши голову, Дзіва швиденько повернулася в хату Візуна, де біля постелі хворого зібралось чимало людей. Стара Наня перев"язувала рану, Візун готував зілля; коли дівчина ввійшла з водою із святого джерела, всі розступилися; вона вмочила у воду хустку й мовчки приклала до рани.
— Ви скоро одужаєте, — тихенько прошепотіла Дзіва, всміхнувшись до хворого. — А тепер тільки відпочивайте…
Візун показав на двері, і всі почали виходити. Дзіва вийшла першою, Доман навіть не вгледів коли.
Але податися вслід за нею не міг, бо його оточили люди і стали розпитувати, як здобуто перемогу, як точився бій і скільки загинуло людей. Доман сів на камінь під хатою, навкруг нього зібралась юрба, і він почав розповідати про битву, про те, як на диво дружно, в один і той же час зійшлися з усіх кінців юрми, як необачний ворог сам потрапив їм до рук, як вони з криком кинулися в бій, як молоти гатили в щити, як мечі мідні обручі розсікали, які чудеса хоробрості виявили воєводи, ведучи за собою людей…
— Коли ми їх оточили і стиснули, ніби змія, кільцем, — сказав він, — нікуди їм було тікати, і вони, захищаючись, запекло билися. Ворожі вояки падали, як снопи, звалювалися, як зрубані дерева. Черепи тріщали, як горіхи… кров лилась, мов потоки після дощу… стікала в струмок, а із струмка в озеро, і біля берега воно зачервонілось…
Доман розповідав, як у П"ястуна над головою літав білий птах, а над Лешками кружляли чорні круки, як вовкам і голодним псам залишили на ніч мертві тіла на поталу… Він говорив, потім замовкав, а юрба слухачів кричала:
— Розповідай… розповідай!..
Пізно вночі закінчив Доман розповідь і, бажаючи сьогодні ще зробити жертвоприношення богам, а, можливо, і сподіваючись побачити Дзіву, пішов до храму. Але її тут не було. Стара сивоволоса Наня пильно стежила за ним, не відходячи ні на крок. Доман вийшов з контини і попрямував на берег, до озера, щоб лягти в човні; раптом почув позаду себе шелест. Сміючись, слідом шкандибала стара Яруга. Він зупинився, обернувся до неї, вона підійшла ближче і, хитаючи головою, пробурмотіла:
— Вабить вас сюди… вабить… Ой, знаю, хто! А що я пообіцяла, пам"ятаєте?.. Зроблю. Умію я, паночку, приворожити й відворожити…
— А чом до мене ви не приворожили? — з докором запитав Доман. — Дівка, як і раніше, втікає!