— Чого ти тут блукаєш і тиняєшся?
— Ще вчорашня битва шумить мені в голові… ну… та й те, про що гомоніли люди вночі, коли я не міг заснути. Це правда, отче, що князі Лешки з храму викрадали дівчат?
Візун кивнув головою.
— І що, вдавалося це і кметам? — продовжував запитувати Доман.
Старий промовчав і, почекавши з хвилину, похмуро зауважив:
— Лихі люди, то лихе й чинили… що ж тут дивного? А тобі що до того?
— А що їм було за це? — спитав Доман.
Вони подивились один одному в очі. Візун ударив у землю костуром, поглянув на небо й на сонце.
— Тобі вже час повертатися, — сказав він, — ніколи теревені розводити.
Жрець повернувся й пішов.
Зірвавши з дерева листок, Доман майже насмішкувато подивився вслід Візунові.
У човні чекав молодого кмета Самбор. Вони мовчки попливли назад, міряючи один одного очима, а Доман повторював у душі:
— Вона мусить бути моєю!
Вже здаля видно було, як юрми людей стосами складали трупи, і росли з них цілі пагорби, які засипали землею. Людей зібралось тьма-тьмуща, і, хоча праця й сумною була, вони щось вигукували, співали пісень:
Співаючи, вони насипали могили, чергуючись одні з одними; насипали день, другий, третій, аж поки всіх не покрила милосердна земля. А тіла полеглих полян, складені окремо, спалили на почесних вогнищах.
Коли поле було очищене і вітер розвіяв дим від багать, П"ястун зібрав на березі озера воєвод і старійшин.
— Тут, де ми здобули першу перемогу, буде столиця наша, нове городище… Як я сказав, так і буде Але ще не час насипати вал і звозити ліс, поки наші не відомстили ворогові й не повернулись. Не час насипати вал і класти дерево в зруб, поки Лешків не взято в полон і вони можуть намовляти проти нас сусідів. Хай спочиває військо й нові списи та рогатини смолить… Щось наших не видно з границі, підемо і ми на Помор"я та на Лешків…
Волю П"ястуна прийнято охоче, і всі заходилися готувати списи.
В Міршевій хаті, наспіх відбудованій з недопалених колод, гостював князь-бортник. Стояли вони тут день і другий, а на третій воєводи прийшли й доповіли, що люди й списи готові до походу. На четвертий рано-вранці мали вирушити. У всіх загонах нікого не було з Лешків; ні Бумир, ні інші, що з ними родичалися, не хотіли воювати з синами Хвостка. Їх залишили в спокої, бо ж було ясно, що кров своєї крові не битиме.
Удосвіта четвертого дня, коли весь табір пробудився і зчинився гамір, на пагорбі, з боку лісу, показався загін з кільканадцяти вершників. Попереду їхав Бумир, а за ним — інші Лешки. Збившись у купу, верхівці посувалися мовчки, з насупленими бровами й опущеними очима, не вітались ні з ким, і їх ніхто ні словом, ні жестом не привітав. Подивились довкола себе й повернули до хати, біля якої вже сиділи на конях воєводи. Під"їхали і спішились. Усі четверо воєвод зміряли їх суворими поглядами, але Бумир не звернув на це уваги. Кивнув своїм, і ті, не знімаючи шапок, зайшли разом з ним до хати. П"ястун сидів за столом і жував чорний хліб. Вони вишикувалися в ряд, а Бумир став попереду.