— Ви знаєте нас, — сказав він, — ми, Лешки, як і ви, — корінні жителі своєї землі.
— А тепер вороги кметів, які ще більш корінні жителі, — відповів П"ястун.
Бумир важко зітхнув.
— Не говори так, — пихато почав він, — ви перші пролили нашу кров.
— Ні, ми мстили за власну, — спокійно промовив П"ястун. — Проливали її Лешки, старий і молоді Попельки… Вволю напились нашої крові, перш ніж ми змогли над ними помститися.
Бумир поглянув на своїх.
— Гірше, ніж кров, те, що ви хотіли позбавити нас віча, прав наших і волі. Але відібрати їх ми не дозволимо. Це успадковано від батьків.
— П"ястуне! — запально промовив Бумир. — Ми сьогодні прийшли до вас не для того, щоб сваритися, не з гнівом і жалем, а з миром.
— Кажіть, із чим прийшли! — мовив князь.
— Ми несемо вам мир і згоду, — вів далі Бумир. — Споконвіку жили ми на одній землі і спілкувались між собою. Для всіх нас вистачало повітря, води і хліба. Чи, може, хочете рід Лешків дощенту знищити? Кажіть!
— Лешки разом із чужинцями нападають на нас, — мовив П"ястун. — Попелькові сини — вороги наші, і ми воюємо з ними як з ворогами.
— Вони мстили за батька й матір, а кров батьків свята для дітей, — вів далі Бумир.
— Невже їм не досить тієї, яку пролили вони? — спитав П"ястун.
— Ми з миром прийшли, — повторив Бумир. — Мир укладімо, поклявшись святим вогнем і кинутим у воду каменем. Хай Лешки і кмети живуть у злагоді! Дозвольте синам Попелька повернутись у рідний край і жити на своїй землі, і нам усім, хто належить до їхнього роду, дайте спокій…
П"ястун глибоко замислився.
— А чого турбуєтесь про це ви, а не ті, що раніше несли нам війну?
— Прийдуть і вони, — квапливо відповів Бумир.
— Хай сміло приходять і в очі мені, старійшинам та кметам скажуть, чого хочуть. Може, й не дійде до примирення, та все одно відпустимо їх. — Ми сьогодні зібрались вирушити на границю, але постоїмо й почекаємо, якщо вже з ними мають мир і згода прийти.
Бумир попросив, щоб П"ястун поручився в тому, що говорив, і князь простяг йому при свідках руку.
— Ідіть, — сказав він, — і приводьте їх.