Лешки пішли собі з миром; посідавши на коней, поїхали, і ніхто з натовпу і пальцем не зачепив від"їжджаючих, не вколов жодним, словом. П"ястун за ними вийшов на подвір"я до воєвод.
— Ви бачили їх, — сказав він, — вони пропонують нам мир; радьте, що робити.
Серед старійшин і воєвод зчинився гамір. Одні, запальніші, жадали продовження війни, другі наполягали на тому, щоб весь рід Лешків був суворо покараний; деякі зовсім не йняли віри їх обіцянкам і присязі. При одній лише згадці, що військо має стояти в таборі і що доведеться почекати з виступом у похід, обличчя усіх спохмурніли. П"ястун уперше зіткнувся з людьми, що по-іншому воліли б діяти, але він спокійно сказав:
— Ми почекаємо з походом; прийдуть Лешки, ви висловитесь, я послухаю і скористаюся з найслушнішої поради.
Відразу ж послали у табір гінців, і люди знову полягали біля вогнищ, багато хто при цьому невдоволено буркотів. Жоден з воєвод не радий був примиренню, Мишки не переставали підбурювати людей проти Лешків, боячись, щоб ці не помстилися над ними. П"ястун мовчав.
Минув день, другий і третій, але ніхто не прибув: люди ремствували, мовляв, Лешки хотіли виграти час і просто збрехали старому бортникові. Дехто з воєвод і старійшин почав дорікати князю в тому, що він дозволив себе ошукати, але П"ястун і на це не відповідав. Домагались, щоб дав військам наказ виступити в похід, проте князь спокійно і коротко відповів, що вони стоятимуть доти, поки він не накаже їм вирушати.
На п"ятий ранок на дорозі, що вела з лісу, показалась уже не маленька жменька, а численний гурт Лешків. Над їхніми головами майоріла станиця з зображенням дракона. Посередині їхали двоє братів — Лешек і Попельок, одягнені вбого, без князівських відзнак, а за ними — Бумир та всі інші. Вони поважно під"їхали зімкнутим строєм до хати і зупинилися, не сказавши жодного слова. П"ястун, ще здаля побачивши їх, скликав воєвод і старійшин. Сам він накинув на себе старого сіряка, лише меч причепив до боку. Всі посідали кружка, а П"ястун для себе самого, немов для молодої, замість стільця звелів поставити — на згадку про те, що був бортником, — перевернутий догори дном вулик. Воєводи були в найкращому вбранні, при повній зброї. З"явились вони в високих шапках і опанчах, з мечами й сокирами за поясом і, стискаючи в руках списи, оточили князя. Сторони перекидались недовірливими й неприязними поглядами. Лешки спроквола наблизилися й стали, і Бумир виступив наперед.
— От ми й прийшли, — почав він, — і пропонуємо мир вам та згоду.
— Порадимось, як нам бути, — відповів П"ястун, — хай висловляться старійшини.
Старійшини ще перезиралися між собою, як раптом з другого боку, крізь юрбу, що з цікавістю дивилась на це видовище, протиснулось двоє чужинців, тих самих, котрі вже не раз з"являлися в вирішальні хвилини; вони з повагою наблизились до П"ястуна. Той, побачивши прибулих, підвівся з вулика, на якому сидів, і привітав їх. З подивом почали розпитувати його, що воно тут за нарада і чого зійшлося сюди стільки люду.
— Це міжусобиця двох родів, що живуть на одній землі, — відповів старий князь. — Багато вона коштувала нам крові. А тепер Лешки пропонують мир і згоду, жадають дружби з нами.
— А ви? — запитав молодший з гостей.
Старійшини зараз порадять — заходьте й послухайте, що вони скажуть, і самі висловіться…
Побратими підійшли до старійшин, що колом сиділи, ті відразу ж упізнали їх і люб"язно привіталися з ними, радіючи, що ці молоді мужі братимуть участь у їхній раді. Потім заговорили найзапальніші, яким слова вогнем обпікали вуста, — накинулись на Лешків з погрозами й докорами, випоминаючи їм злодіяння батька і звинувачуючи в тому, що вони знову хотіли прибрати до рук владу. Деякі, особливо Мишки, виступали дуже різко, виливаючи всю злість на ненависний рід. Вони почали під"юджувати інших; вже пополотніли обличчя й здригнулися руки на руків"ях мечів, коли серед загального галасу підвівся молодший з гостей і попросив, щоб йому, як другу, дозволили слово сказати.
— Ми тут гості і прийшлі люди, — почав він, — але в душі у нас промовляє спільна матір. Шляхетні мужі, заспокойте ваші серця, простягніть одні одним руки, пробачте образи, забудьте кривди, живіть собі мирно! Ви ж самі кажете, що цих широчезних просторів землі для всіх вистачить, всіх вона прогодує. У вас є спільні, чужої мови і племені, вороги, проти яких ви повинні оборонятися. Кому ж на користь ваші звади і чвари, як не ворогам? Та чи ж не краще простягти одні одним руки? І оборонятися гуртом? Помиріться та живіть у згоді, помиріться!
Чужинець говорив так полум"яно і довго, так умів проникати в душі людські, що старійшини, котрі спочатку обурювались і невдоволено перешіптувались між собою, поволі заспокоїлись, полагіднішали, і по їхніх обличчях видно було, що вони схилялись до примирення.
Болько Чорний перший озвався:
— Тож хай буде згода між нами і мир, але чим ви підтвердите своє запевнення, що не порушите миру після того, як ми з вами його укладемо? Завтра ж німецькі діди або дядьки підмовлять Попельків проти нас, коли ми відпустимо людей додому, і підуть на громаду війною…
— Ми сидимо і сидітимем серед вас беззбройні, — озвався Бумир, — і наші голови в кожну хвилину можуть заставою бути.
— А хто заручиться, — додав Мишко, — що замість братерства, якого ви прагнете сьогодні, не зажадаєте завтра влади?