П"ястун, поки кінчали для нього терем, жив у звичайному курені, іноді навідуючи свою стару лісову хижу, за якою весь час сумував. Коли нарешті звели дах і можна було вже зачинити двері, а на черені розкласти вогонь, перевезли з-над Гопла в нове городище все майно П"яста, щоб колишня убогість і прості речі домашнього вжитку завжди нагадували князеві та потомству його, що він з кметів походить.
Хоч старий і носив князівський плащ та шапку, у світлиці він повісив свого сіряка, щоб постійно дивитися на нього; під вікнами мальованих покоїв звелів поставити вулик у пам"ять про лісові борті. А весною трапилася дивна річ: лелека, котрий жив на старій хаті, вимостив собі гніздо на даху терема. Свого єдиного сина Земовіта П’ястун виховував так, щоб не забував він звичаю землеробів і нарівні з убогими жив скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду.
Нам залишається тільки оповісти про долю Домана і Дзіви, що теж незабаром вирішилась.
Коли кмети роз"їхались по дворах, повернувся й Доман до себе додому; але він місця собі не знаходив, тинявся з кутка в куток і все думав, що його робити: чи викинути дівчину з серця, чи знову її викрасти і вже господинею привезти у свій дім. Добек усе ще лежав із своєю раною на Ледниці, поволі набираючися сил і здоров"я; отже, саме була нагода відвідати його, і це нікого б не здивувало. Та вирушив він не сам… Взяв із собою кількох найхоробріших челядників. У зв"язку з будівництвом князівського палацу і городища на березі озера скупчилось багато люду — теслів та інших майстрів. П"ястун особисто наглядав за будівництвом городища. Доман, прибувши сюди, знайшов більше свідків, ніж сподівався, і разом з челядниками поїхав далі, щоб знайти безлюдний берег, звідки можна було б переправитися на Ледницю.
Облюбувавши між двома пагорбками невеличку заплаву, зарослу очеретом і кущами верболозу, вони залишали коней. Рибалки дали їм човни, і Доман десь аж надвечір разом з п"ятьма челядниками поплив на Ледницю; поки пливли, він пояснив хлопцям, що мають робити.
Причалили за храмом, у такому місці, куди рідко хто запливав; сховавши човни у високій траві, Доман подався до хати Візуна. Старець, побачивши свого вихованця, підвівся і розпростер обійми: він любив його й дуже радів зустрічі з ним. Не сумнівався, що Доман прибув навідати Добка, який, хоч і кульгав, але вже міг вийти за поріг і прогулятись, спираючись на палицю. Коли Візун пішов, Доман признався другові, чого прибув сюди.
— Як старий повернеться, — сказав він, — ти забавляй його. А почуєш крик, постарайся, щоб він не кинувся в погоню, поки мої човни не відчалять від берега. Я привезу за неї викуп до храму, все дам, чого б не зажадали, а таки візьму цю дівчину. Я купив її кров"ю своєю.
Уже вечоріло, і Доман попрямував до храму, де сподівався знайти Дзіву, бо вона найчастіше біля вогню сиділа. Та її тут не було.
Він вискочив з храму, подивився в садок, оббіг майже весь острів, однак ні в кого не смів запитати про неї. Вже почало смеркати, як нарешті Доман здаля помітив її; вона йшла берегом, і він поспішив до неї. Впізнавши Домана, Дзіва спершу хотіла було прискорити ходу, щоб не стрітися з ним віч-на-віч. Але хлопець так спритно перегородив їй дорогу, що красуня не змогла від нього втекти. Тоді вона зупинилася, щоб не виказати, що боїться його. Доман підійшов до неї і навіть не привітався, ніби вчора бачив її.
На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.
— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.
— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.
— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.
Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.
Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.
Довкола не було живої душі; і в ту мить, коли Дзіва, піднявши краєчок фартушка, кинулась тікати, Доман підскочив, вхопив її за стан, підняв угору, і хоч вона й крикнула: «Рятуйте!», побіг з нею прямо до свого човна. Його люди вже були напоготові й чекали. Він кинувся убрід до них, несучи поперед себе дівчину, що заламувала руки; скочив у човен, прив"язаний до двох інших, які мали тягти його за собою, і наказав відчалювати від берега. Дзіва плакала, затуливши очі руками, але не виривалася від Домана; впавши на дно човна, сховала від сорому обличчя.
Видно, Наня почула її крик, бо відразу ж з"явилась на березі; тим часом човни вже випливли з комишевих заростей на чисту воду. І вона нічого не могла побачити, окрім човнів, що швидко віддалялись. Наня стояла, марно вдивляючись і прислухаючись; наспів і старий Візун, — мабуть, здогадався, що тут щось негаразд. Глянувши на озеро, він одразу збагнув, що трапилось, і погрозливо підняв угору костур. Але веслярі гребли щосили, човни швидко пливли і незабаром зникли у вечірньому мороці.
Вже зовсім смеркло, як Доман причалив з нареченою до берега. Вона весь час плакала, але мовчала й не опиралась: тепер була переконана, що від долі їй не втекти. Він повіз її на коні — тільки не до себе додому, а до Вішів, нічого їй про це не сказавши. Мав намір узяти її з батьківського дому, аби не говорили, що схопив дівку по-розбійницьки. Коли на світанку, глянувши крізь сльози, Дзіва узріла знайому околицю, вуста в неї усміхнулися, заплакані очі повеселіли. Мовчазним поглядом вона подякувала Доманові.
Осінній ранок був прохолодний, коли вони зупинилися біля воріт. На подвір"ї Живя з братовими набирала воду, в дверях стояв Людек, лаштуючись іти на влови. Побачивши, що хтось під"їхав верхи на коні, і впізнавши Домана, а коло нього жінку з закритим обличчям, всі побігли до них. Тут Дзіва скочила на землю і, забувши про все, пломеніючи від щастя, замахала до своїх руками. Сестри з радісним криком кинулися одна одній на шию, невістки теж побігли обійняти її, прилетів брат запитати, що сталося.
Доман зліз з коня біля воріт.