Прадавня легенда

— Людку, брате, — звернувся він, — я привіз вам сестру, доля призначила її мені, і вона мусить бути моєю, але взяти її я хочу з ваших рук, з-під батьківської стріхи. Тож благословіть нас і справте весілля!

Дзіва притулилася зашарілим обличчям до плеча сестри, плачучи і сміючись водночас. Людек з братом, що вибіг з хати, заплескали в долоні. Незабаром прийшли і свати, було запрошено дружбів, приїхав князівським поїздом молодий жених, відсвяткували весілля, на якому гості сім днів їли, пили, співали, танцювали й веселилися.

І я там був, мед і пиво пив, бо ж саме так має закінчуватись прадавня легенда.

ДОДАТОК.

ІСТОРИЧНІ ЛЕГЕНДИ

Як про дитячі літа людини, так і про перші таємничі дні зростання і розвитку народу, коли нема свідків, котрі б щось розказали, важко розповідати. Як дитина, котра, народившись на світ, швидко набирається сил і перетворюється в дорослу людину, так і народ у пітьмі первобутності, обдарований винесеною ще з колиски потенцією, в незбагненний спосіб формується для своїх майбутніх випробувань.

Отож нема нічого важчого, як підняти завісу, що закриває прадавнє минуле народу. Такі епохи залишають після себе мало пам"яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки. З родин виростають роди, племена, общини і народи; але таємничий цей процес фактично не дозволяє себе дослідити, і ембріологія народу завжди залишиться тільки правдоподібністю й гіпотезою.

Історія слов"ян взагалі довгий час була оповита майже непроглядною млою: ніхто не знає їх, ніхто про них не згадує. В цьому мовчанні, коли тільки деякі докази, деякі характерні риси переконливо вказують на можливість існування їх на тих самих землях, на яких вони виступлять пізніше, розростаються незліченні племена одної крові і спільної мови; то невідомі й приховані від усіх, то помилково зачислювані до інших племен. В Геродотовій «Скіфії» знаходимо слов"янство ще в сповитку; таким же бачимо його значно пізніше, в «Германії» Таціта. Це має свій смисл. У той час, як інші племена та народи домагаються слави й широкого розголосу, слов"яни жадають спокою і переховуються у глушині, знаходячи біля домашнього вогнища все, що було необхідне для життя. І тому їх перша поява в історії цілком відповідає їхньому характеру в минулому.

Послухаймо того свідоцтва про них, котре має в собі щось містично хвилююче, коли зважити, що в ньому слов"яни уперше представлені світові. Близько 629 року Феофілакт Сімокатта пише:

«Наступного дня королівська сторожа схопила трьох мужів, родом із слов"ян (sklabenoi). Не було при них залізної, ні іншої зброї; зрештою, нічого при собі не мали, окрім гуслів. І король (грецький імператор Маврикій) розпитував про народ їхній, де він розселився і чому вони блукають біля римських границь. Ті відповіли, що родом вони слов"яни й живуть на узбережжі Західного океану і що Хакан, хан аварів, вирядив послів у їхні краї з численними дарами для володарів народу, щоб заручитися військовою підтримкою. Володарі дари прийняли, але укласти союзу не захотіли, твердячи, що для них надто обтяжливий далекий похід; для свого виправдання послали до Хакана цих ось — нині впійманих — людей. І вони здійснили цю подорож за п"ятнадцять місяців. Але Хакан, зневаживши право послів, вирішив перешкодити їхньому поверненню на батьківщину. Вони ж, наслухавшись про римський народ, що прославився багатством і людяністю (як можна сміло твердити), скористалися з першої ж нагоди і втекли у Фракію. Далі говорили, що ходять з гуслями, бо не звикли носити при боці мечів, оскільки їхній край не знає заліза, і це дозволяє їм жити у мирі та згоді; тому й грають на гуслях і не вміють сурмити у сурми. «Кому чужа війна, той повинен, — говорили вони, — віддаватися музичним вправам». Почувши це, самодержець полюбив народ, до якого вони належали, і гостинно прийняв їх, єдиних серед усіх варварів, яким доводилося зіткнутися з ним, і, дивуючись їх зросту і вродливості, відіслав у Гераклею».

В такому ідеальному світлі вперше постає перед нами плем"я слов"ян, яке не знало мечів, яке з піснею і гуслями ішло по світу, вирушивши до хана аварів, до двору імператора Маврикія. Такий самий характер колишнього слов"янського суспільства, миролюбного й недосвідченого у війні, підтверджує Йорнандес, коли пише про них «armis disperiti»[1].

В цій тиші під звуки пісень створюється якесь ніби ідеальне суспільство, інститути якого пізніше, при зіткненні слов"ян з іншими народами, змінені й зіпсовані, свідчать про справжню високорозвинену цивілізацію. Чим глибше ми вивчаємо цей міфічний побут, тим ідеальнішим він постає перед нами.

Віра в єдиного бога, подружнє життя, чистота звичаїв, пошана до чужої власності були розвинуті в такій мірі, що оселі не потребували замків; безмежна гостинність, патріархальне правління, організація общин і об"єднання їх у вигляді федерації — все це біля самих джерел стародавнього слов"янства було цілком очевидним[2]. Та от війни, потреба оборонятися від ворогів, носити зброю, проникнення чужих понять і звичаїв завдають самому по собі слов"янському організмові тяжку рану, і відразу ж настає процес його розкладу і утворення чогось такого, що мусить пристосовуватись до життя і умов, властивих оточенню слов"янства. Залишаються тільки уламки колишньої організації, яка, постраждавши, втративши самобутню силу для подальшого розвитку, повинна була пережити кризу нової метаморфози. Тільки відособлення, в якому жили колись слов"яни, дозволило їм формуватися відповідно до їх природи й творити власну цивілізацію; зіткнення з чужими племенами змінює ці умови. Немає ніякого сумніву, що перші періоди такої кризи в народному організмі означають завжди занепад і ослаблення, самозречення і короткочасне безумство.

У всій боротьбі слов"янства, особливо з германськими племенами, ми бачимо позитивні риси цього старого організму, який навіть вороги високо оцінюють, і як перший результат нової цивілізації появляється безсилля, хвороба, занепад. Вони втрачають те, що самі виробили в собі, і не можуть відразу засвоїти того, що приходить до них у формі малозрозумілій, не відповідній їхній природі. Ці гуслярі, котрі не знали заліза, протягом довгих віків проявляють свою натуру, залишаються мрійниками, дозволяють себе підкоряти, завойовувати й поневолювати.

У пізніші віки різні слов"янські племена підпадають під вплив різних сусідів, умов життя й формуються відокремлено. Слов"янство ділиться не на народи, а на безліч дрібних груп, яких необхідність оборонятись об"єднує в невелику спільність. Це і є та таємнича епоха, коли виникають елементи, з яких має складатися Лехія.

Над цією другою колискою Польщі панує той самий морок, що оповиває початок слов"янства. І тут, і там історичним матеріалом є перекази, легенди, тобто поезія, та речі, що знаходять при розкопках могил, хоч встановити епоху пам"ятки надзвичайно важко. Майже до того моменту, коли Лехія, прийнявши християнство, постає спершу в боротьбі, а потім у спілці з германцями, ми не маємо про неї жодних відомостей, крім невиразних легенд. Навіть ці легенди ми тепер черпаємо не з першоджерела, не з вуст народу, який про них забув, а зі сторінок хронік, де їх невірно записано, бо той, хто їх писав, намагався створити щось таке, що відповідало б поняттям його епохи.

Всі наші дослідники погоджуються з тим, що перекази про початок історії народу є мішаниною розмаїтих за своїм походженням елементів, склеєних в безформне ціле. Проте з них можна дещо почерпнути, так само як і з пам"яток, знайдених при розкопках могил…

Немає сумніву, що історія Лешків, Попелів, легенди про Ванду, Крака і т. ін. відносяться до певних поворотних моментів та раптових змін у минулому народу, або, скоріше всього, його складових частин, бо до П"яста і його потомства нема й поняття якоїсь державної цілісності. У глибині пущ, у тиші лісів тільки-но починають створюватися невеличкі первинні групи, які, об"єднавшись, потім становлять державу Болеслава. Літописці спочатку навіть по-різному іменують край, який то називається землею полян, то землею ляхів і лехів. Коли ж за Мєшка та його сина Болеслава раптом виступає ця держава на історичній арені, ми розуміємо, що це було результатом внутрішнього розвитку, який визначив її життєздатність.

Длугош, створюючи в п"ятнадцятому віці, відповідно до тогочасних ідей, історію Польщі, подав перекази та легенди, що передували історичній епосі, так само вільно і некритично, як і пізніші матеріали, — крізь призму свого часу. Проте в цьому не можна його звинувачувати, бо кожному поколінню повинно здаватись, що тільки воно найближче до істини. Отже, за Длугошем, найстародавнішою є легенда про Леха, від нього йде назва землі Лехії та її жителів — лехітів. Але Длугошу відомо, що різноманітні племена, споріднені з лехітами, називалися відповідно до місцевості, яку вони населяли.

Цей міфічний Лех Длугоша вмирає бездітним. Власне кажучи, невідомо, коли він жив, як давно владарював його рід; відомо тільки, що він помер, не залишивши потомства. Після першого монархічного, вірніше, патріархального правління, коли ватажком народу був батько роду, володар широко розгалуженої родини, настає общинне правління так званих дванадцяти воєвод. Переказ, що розповідає спочатку про патріархальне правління, а потім про самоуправління невеличких общин, аж ніяк не суперечить природі речей. В такій послідовності і повинен був відбуватись процес формування народу. Дванадцять воєвод, що стоять на чолі мирів, общин і т. ін., в прагматичному викладі Длугоша набирають невластивого їм характеру.